Розділ 23. Прощання

Ксюша

Повернувшись додому, я прослизнула повз дівчат і зачинилася у своїй кімнаті. Я не могла і не хотіла розмовляти, думати, аналізувати. Відповідати на питання.

Я хотіла просто заритися під ковдру і розчинитися у темряві. В ній немає почуттів, звуків, запахів. Думок. Проте і цього мені не дали зробити.

З рюкзака, що лежав на підлозі, заволав телефон. Я скривилася від оглушливого звуку і простягнула руку. Усі рухи давалися насилу. Тіло здавалося важким, мов камінь. Поглянувши на абонента, я зітхнула і приклала телефон до вуха, відкидаючись назад на подушку.

– Привіт, мамо.

В слухавці почувся полегшений видих, ніби мама не була певна, що я відповім на дзвінок.

– Привіт, – невпевнено озвалася вона. – Я чула про твою картину...

Я знову зітхнула і зажмурилася сильніше, поки перед очима не затанцювали білі плями.

– Даша проговорилася?

– Вона хвилюється за тебе, – м’яко відповіла мама. Я пирхнула, але промовчала. Тоді вона додала: – Доню, це лише картина. Ти намалюєш ще кращу...

Всередині піднялася хвиля обурення. Я різко розплющила очі і сіла на зім’ятій постелі. Як вона могла так казати, коли я стільки років пояснювала, що для мене це – весь світ? Навіть кохання важило для мене менше, ніж малювання.

– «Лише картина»? – перепитала я, стискаючи нещасний апарат в долоні. – Залиш мене у спокої! Мені не потрібні твої втішання. Це через тебе я не стала художницею, і вже ніколи не стану!

Я урвалася, коли слова, які я стримувала роками, вирвалися назовні. Я не хотіла їх говорити, але й брати назад не збиралася. Це була правда – моя правда. Моє поламане життя.

Скинувши дзвінок, щоб не сказати більше, я вимкнула звук і накрилася ковдрою з головою, молячись, щоб заснути сьогодні якнайшвидше. Хтось зверху, схоже, таки зжалився наді мною, бо вже за півгодини я поринула в тривожний, сповнений неясних образів сон.

Наступного дня я ледве дочекалася, поки пройдуть пари. На щастя, Валентина Іванівна мене не викликала, а от Лері пощастило менше. Принаймні, вона була готова і відповіла на всі питання вірно. Я б не зв’язала зараз і двох слів, не дивлячись на все, що вивчила, поки займалася разом з...

Розтерши обличчя після сну, що так і не приніс полегшення, я постаралася викинути з голови усі думки. Відвернувшись до вікна, я тужливо спостерігала за сухим пожовтілим листям. Воно плавно опадало з дерев, кружляючи в останньому танці.

Може, прогуляти пари? Який сенс сидіти тут, якщо я навіть не слухаю викладачку й одногрупників? Який сенс взагалі робити хоч щось?..

На перерві між здвоєними парами Ліза обернулася до нас із Лерою. Коли я ніяк не відреагувала, вона обережно торкнулася моєї руки. Я поглянула на неї, хоча думками залишалася дуже далеко від аудиторії.

– Як ти?

Я перевела погляд з неї на Леру і мовчки скривилася. На обличчях подруг з’явилося співчуття, але зовсім різне. Якщо в очах Лери я бачила сум і мовчазну підтримку, то Ліза готова була вирішувати проблеми замість того, щоб розкисати, як я.

– Сьогодні я почну розпитувати в студраді, чи не бачили вони когось біля студії, – сказала вона. – Ти впевнена, що це сталося під час матчу?

– Віра сказала, що вела там пари зранку, – озвалась я. – Тоді картина була ще... цілою.

– Чому ти думаєш, що це зробив Макс? – тихо спитала Лера.

При згадці його імені щось всередині ожило. Я відвернулася назад до вікна, проганяючи Макса зі своєї голови. Я не збиралася виходити з безпечного і спокійного заціпеніння.

– Я не думаю, а знаю.

Дівчата зрозуміли натяк і більше мене не розпитували.

На обіді стало ще гірше. Я боролася з запахами їжі і нудотою, але більше за все – зі страхом, що Макс прийде і сяде за наш столик, немов вчорашньої розмови й не було. Та хвилини минали, а він не приходив.

Я сиділа за обіднім столом, оточена іншими студентами і випадковими відвідувачами. Ліза з Лерою тим часом обговорювали боксерський поєдинок, на якому мав битися друг Матвія – хлопця Лери. Якщо вона бачила Влада лише мигцем у клубі, тоді звідки в голосі Лізи стільки хвилювання?

Невже він їй сподобався?

Подруги збиралися прослизнути на поєдинок потайки від хлопців, бо Матвій був проти того, щоб Лера туди йшла. Коли дівчата покликали й мене, я відмовилася. Довелося послатися на те, що тепер треба починати картину для виставки заново.

Мені не хотілося нічого більше, ніж вилізти зі своєї шкіри і переродитися в якусь іншу людину або тварину. Може, навіть листком на дереві. Мій останній танок був би прекрасним і став би гарною крапкою в кінці короткого життя.

Макс на обід так і не прийшов. Зате прибігла Даша й накинулася на мене за сварку з мамою. Я пошкодувала про свої слова одразу, як сказала, але не збиралася брати їх назад, тому ми з сестрою посварилися просто посеред кафе. Ще й Денис, з’явившись нізвідки, долив олії у полум’я. Від його грубих слів сестра вибігла з кафе, не озираючись.

Я відчувала, як моє життя розвалюється на частини, і нічого не могла з цим зробити. Та й чи треба було?..