Розділ 22. Катастрофа

Ксюша

Я бігла, бігла й бігла.

Хтось штовхав мене, когось штовхала я, пробираючись донизу в тисняві трибун. За спиною важким каменем висів рюкзак, а долоню обпікав телефон. Я стискала його так, що не здивувалася б, якби він тріснув.

Дівчата кликали мене десь позаду, та я не слухала. Я нічого не чула. Нікого не бачила. Мені потрібно було просто дістатися до студії. До мого барлогу.

Як багато може статися на лічені хвилини. Коли Віра подзвонила і спитала, чи заходила я сьогодні до студії, я спочатку не зрозуміла, чому вона питає. Ось я сиділа на футбольному матчі й роздумувала, чим відповісти Максу на погрози, а тепер це не мало значення.

Він не міг. Не міг. Чи міг?..

Подруги наздогнали мене уже біля студії.

– Та що сталося? – спитала Ліза, задихаючись від бігу.

Я не могла вимовити ні слова. Не хотіла озвучувати це, поки не побачу на власні очі. Може, це просто жарт?

Схлипнувши, я перевела подих і рвучко потягнула на себе металеву ручку дверей.

У студії не було ні душі. Навіть Віри не було. Ковзнувши поглядом між чужими мольбертами, я відшукала свій. Він стояв, повернутий до високого вікна, як я його й залишила. Але картина...

На ватних ногах я повільно рушила до неї. Дівчата трималися позаду і мовчали, за що я зараз була вдячна. Обігнувши мольберт збоку, я стала навпроти картини. Точніше, того, що від неї залишилося.

Стримуючи крик, я затиснула рот обома руками.

Розірвана на шматки. Наполовину заповнене фарбами полотно рясніло десятками порізів і дірок.

Її різали. Протикали. Шматували.

Маленькі частинки валялися навіть на вкритій засохлою фарбою підлозі. Опустивши погляд униз, якийсь час я бездумно роздивлялася їх, поки не помітила ножиці. Вони лежали тут же, розкриті й красномовні.

– Хто міг це зробити? – прошепотіла Ліза за моєю спиною.

Коліна підкосилися. Щоб не впасти на підлогу, я опустилася на стілець, перевівши погляд на те, що ще вчора було галактикою з десятками планет і зірок. Моєю надією.

Він міг.

Макс зробив те, про що попереджав. Я-то думала, що його слова були невинними, несерйозними. Що він дійсно покохав мене. Наївна.

– Хто це зробив? – перепитала я. З губ зірвався перший смішок. За ним ще і ще, поки мене не скрутила істерика. – Це могла зробити тільки одна людина.

Поки я сміялася крізь сльози, оплакуючи свої почуття і сміючись з того, що вдруге віддала їх не тому хлопцю, дівчата лише мовчки перезиралися між собою. Я не могла дивитися їм в обличчя. Не могла бачити їхнє співчуття. Якби я це зробила, то зламалася б остаточно.

Раптом у двері студії хтось увірвався. Я замовкла, уже знаючи, хто прийшов.

Злочинці завжди повертаються на місце злочину. Так наче кажуть?

Слухаючи його важке дихання, я завмерла. Сміх вщух. Рухатися стало невимовно важко, але я змусила себе повернути голову на звук. Коли наші погляди зустрілися, я ледь не розридалася знову.

Макс стояв, не зводячи з мене очей. Його не цікавила картина, та й навіщо йому на неї дивитися? Все, що хотів, він уже з нею зробив. Ден стояв поруч із ним. Цікаво, він про все знав чи Макс і його обманув?

З волосся обох капала вода. Вона стікала по обличчю і просочувала футболки. Весь одяг виглядав так, ніби його напнули поспіхом.

Він поспішав? Навіщо? Думала, що він увійде сюди переможцем...

Коли Макс зробив два кроки вперед, я різко встала. Стілець пронизливо скрипнув, посунувшись назад по дерев’яній підлозі.

Більше він до мене не наблизиться. Тільки не так.

Всередині все волало від відчаю. Від приниження. Від розчарування. Я хапалася за ці почуття, відчуваючи, як вмирає щось важливе і дороге.

Наблизившись, я зупинилася просто перед Максом і задерла голову.

– Це ти зробив? Це був ти, – стримуючись, щоб не перейти на крик, промовила я. – Ти порізав картину, на яку я витратила кілька тижнів.

Не кажучи вже про те, скільки надій я в неї вклала.

В горіхових очах промайнув біль, і я ледь не пирхнула.

Як він сміє мене обманювати? Навіть зараз?

– Ось як ти вирішив помститися мені! – зірвавшись, закричала я. – Вітаю! Ти переміг! Цими ножицями ти порізав не полотно, а моє серце!

Більше ніколи йому не повірю.

– І в ньому більше не буде місця для тебе, – пошепки додала я.

Мій голос було ледь чутно після криків, але Макс здригнувся, ніби я його вдарила. Ще мить я вдивлялася в його красиве, але таке жорстоке обличчя. Воно, як завжди, майже не видавало емоцій. Та й хіба він здатен на них? Він сам казав, що у нього немає серця. Тепер я у цьому переконалася.

Обігнувши хлопців у абсолютній тиші, я вийшла надвір. В моїй долоні досі лежав телефон. Сонце світило, ніби нічого й не сталося, а університетський двір спорожнів.

Дівчата нагнали мене, коли я теж пішла на вихід з території. Чим далі від Макса і всього, що про нього нагадує, тим краще.