Розділ 21. Програєш

Макс

Весь вечір, сидячи в офісі за роботою, я знову й знову поглядав на телефон, що лежав поруч на поверхні столу. Ксюша не дзвонила. Я настільки звик до її раптових дзвінків, що тепер без них відчував дивну порожнечу.

Що вона зробила зі мною? І що відбувається з нею самою? Її згаслий погляд після сварки вдень ніяк не виходив з голови.

Лише вночі екран смартфону засвітився від нового повідомлення. Я нахмурився – годинник показував першу годину ночі. Протерши очі від сну, я розблокував телефон і різко сів у ліжку.

Ксюша: Я не прийду завтра на гру.

Що вже сталося, поки мене не було поруч?

Макс: Чому?

Чекаючи на відповідь, з якою Ксюша не поспішала, я перевірив її сторінку в соцмережі, але там нових фото не було. Лише остання фотографія з Антоном досі ніби знущалась із мене.

Ксюша: Ліза з Лерою вже помітили, що між нами щось відбувається.

Ден теж, але я не збирався їй про це розповідати. Ця гра в хованки від друзів уже починала мені набридати.

Макс: Якщо не прийдеш, я сам їм усе розкажу. В подробицях.

Цього разу відповідь Ксюші не забарилася.

Ксюша: (середній палець).

Я пирхнув і потер губи, ховаючи широку посмішку. Потім поклав телефон на приліжкову тумбу і влігся на спину, підклавши руку під голову. Втупившись у стелю, я уявляв її розсерджене обличчя, поки сон знову не накрив мене з головою.

Зранку ми з Денисом зустрілися біля воріт університету. Він якраз розмовляв з однією з фанаток, що вже більше року переслідувала його по всьому університету. Помітивши мене, він махнув рукою, привертаючи увагу. Я почув, як він сказав наостанок:

– Залежить від того, як пройде гра.

Дівчина захоплено закліпала очима:

– Ти переможеш. Я підготувала великий плакат!

Я закотив очі й рушив до будівлі.

– Ага, побачимось пізніше, – відмахнувся він, уже крокуючи в мій бік. Ми порівнялися і пішли далі разом.

– Уже знайшов собі компанію на вечір? – кивнув я на дівчину, що тепер стояла, оточена подружками. Вони хихикали і голосно перемовлялися – очевидно, про Дена.

– Побачимо, – не дуже радісно скривився він.

Перша гра.

Здається, лише лінивий не нагадав нам сьогодні про це і не спитав, чи готові ми до неї. Я вже з нетерпінням чекав на її закінчення, аби тільки всі навколо залишили мене у спокої. В результаті на обід у кафе я прийшов уже з зіпсованим настоєм.

І Ксюша, звісно, не зробила цей день легшим.

Поки Ліза з Деном обговорювали раптову заміну захисника у Феніксів, команди суперників, вона підкреслено робила вигляд, що місце поруч із Денисом порожнє. Те, на якому сидів я.

Невже вона сприйняла мою вчорашню погрозу всерйоз? Образилася?

Щоразу, коли Ксюша робила ковток кави і кривилася, не звикла до цієї гіркоти, я сподівався, що вона підніме погляд вгору і зустрінеться з моїм. Зрозуміє, що я не хотів...

– Удачі на грі, – зненацька повернувшись до Дениса, промовила вона. – Я вболіватиму за тебе.

І посміхнулася так, що у мене перехопило подих. Весь гул розмов у кафе відійшов на задній план, коли Ден підморгнув їй у відповідь:

– Дякую, красуне.

На мить здалося, що під моїми ногами розверзлася земля.

Вона що, збрехала вчора дівчатам? А він? Що, як він зверне на неї увагу зараз, коли між нами, нарешті, все стало налагоджуватись?

Не одразу помітивши, що за столом запанувала тиша, я схилився до вуха Ксюші, що одразу порожевіло. Стримуючи гнів, прошепотів:

– Будь обережна у цій грі. Програєш.

Різко відвернувшись, я пішов на вихід, не прощаючись, та у дворі зіштовхнувся з Дашею. На секунду вона так нагадала мені Ксюшу, що я ледь не зірвався. Швидко вибачившись, я рушив на наступну пару. Ден наздогнав мене по дорозі, але, на щастя, ніяк не коментував сцену в кафе.

Добре, що він знав, коли варто промовчати.

З останньої пари нас відпустили – студрада домовилася з викладачами. Навіть найбільші поборники дисципліни хотіли, щоб Вовки виграли футбольний турнір. Вперше наша команда брала участь у змаганнях між університетами, і вони підтримували нас, як могли.

В роздягальні Ден намагався зі мною заговорити, але я ігнорував його, надто злий, щоб розмовляти або мислити раціонально. Натомість, помітивши в дальньому кутку Левченка, я пробрався повз інших членів команди, що теж уже переодягалися в форму.

– Привіт. Як нога? – спитав я, коли хлопець підняв голову.

Діма демонстративно витягнув ліву ногу і покрутив стопою.

– Уже все пройшло, – легко відповів він, а потім додав уже тихіше: – Правда, вчора мама змусила мене весь день лежати в ліжку.

Я всміхнувся і кивнув, заспокоєний. Хлопець явно не хотів, щоб про це дізналися інші. Мене ж усі сприймали як неговіркого, а отже того, хто не видасть їхні таємниці.