Розділ 20. Затишшя перед бурею

Ксюша  

В десятий раз за день я набрала номер сестри. Лише гудки.  

Даша не відповіла на жоден з дзвінків. Вона не вперше ігнорувала мене, але сьогодні я хвилювалася.  

Коли закінчилися пари, Лера одразу поїхала на роботу, а Ліза, як завжди, пішла до студради. Перед завтрашнім відкриттям футбольного турніру потрібно було впевнитися, що все в порядку. Я ж, не маючи сьогодні роботи, сховалася в своєму барлозі.  

Привітавшись з новенькою, я сіла за свій мольберт. На ньому стояла вже наполовину написана картина. До виставки лишалося ще достатньо часу, але я хотіла закінчити роботу раніше. Тоді якщо щось не сподобається, я встигну почати нову.  

І мені дійсно щось не подобалося.  

Примружившись, я відкинулася на спинку старого дерев’яного стільця. Він жалібно скрипнув він такого неделікатного поводження, але витримав навантаження. Я ж не відривала очей від картини, намагаючись зрозуміти, що з нею не так.  

– Це твоя робота для виставки?  

Я здригнулась і озирнулася. Новенька зупинилася за моєю спиною, зціпивши руки в замок перед собою, і зацікавлено роздивлялася мою роботу. Її руде волосся було заплетене в дві довгі коси, а на новому фартуху вже виднілися засохлі плями від фарби.  

Як же її звати?..  

Здається, я забула її ім’я одразу, як познайомилася. За три тижні, що вона приходила до студії, ми лише віталися. Першокурсниця була надто сором’язливою, а я – надто заклопотаною власними проблемами.  

– Мабуть, – невпевнено протягнула я, розвертаючись назад до картини.  

Чим довше я на неї дивилася, тим нуднішою вона мені здавалася. Ну кого зараз здивуєш галактиками і зірками в космосі? Хоча спочатку ідея в голові видавалася грандіозною.  

– Отже, ні.  

Я знову озирнулася до неї і нахмурилася.  

– Чого це «ні»? Я витратила на цю роботу кілька тижнів, – захищаючись, різко сказала я.  

Дівчина примирливо підняла руки вгору і зробила крок назад.  

– Вибач. Просто на художніх курсах, куди я ходила в школі, казали так. Якщо ти не впевнена в своїй роботі сама, то й інших не зможеш зацікавити.  

Я відкрила рот, щоб відповісти щось жартівливе, але швидко стулила його назад.  

Вона має рацію.  

Відвернувшись, я схрестила руки на грудях і замислилася. Новенька тим часом повернулася до свого мольберту. Я провела її поглядом, а потім витягла з рюкзака телефон і навушники. Та перш ніж вставити їх у вуха, все ж спитала:  

– Не нагадаєш, як тебе звати? У мене жахлива пам’ять на імена.  

Дівчина всміхнулася з розумінням.  

– Юля.  

– А я – Ксюша, – посміхнулась я у відповідь.  

– Знаю.  

Я винувато підібгала губи і ввімкнула, нарешті, музику. У вухах залунали перші ноти «Шторму» Вівальді, і я заплющила очі. Наступні дві години існували лише я і образи в моїй голові.  

Коли в периферії промайнув якийсь рух, я підняла голову і посміхнулася. Радість від зустрічі з Максом була новим і неймовірно хвилюючим почуттям.  

– Я знала, що ти прийдеш, – сказала я, знімаючи навушники.  

– Ти додзвонилася сестрі? – не посміхнувшись у відповідь, раптом спитав він.  

– Ні, – передчуваючи неприємності, відповіла я і встала. Ноги затерпли від довгого сидіння, але зараз це було найменшою з моїх проблем. – Що вона знову наробила?  

Макс похитав головою. Його погляд був майже таким самим розгубленим, як і мій.  

– Дещо сталося з нею.  

– Що? – вигукнула я і одразу озирнулася.  

На щастя, в студії крім нас нікого не було – новенька Юля вже пішла додому. Тоді я розблокувала телефон, збираючись знову дзвонити Даші, але Макс поклав долоню на мою руку і опустив вниз.  

– Ден розібрався з проблемою.  

– Якою? Та скажи вже!  

Я вже втрачала терпіння. Кілька секунд Макс розглядав моє обличчя, наче намагався вгадати реакцію, а потім таки пояснив:  

– До Даші чіплявся одногрупник.  

Я нахмурилася. В голові наче виникло коротке замикання. Не допомагало і те, що на обіді я не встигла поїсти через сварку Даші з Альоною.  

Моя сестра була не зі слабких. До того ж, вона не вдягалася жіночно, вибираючи зазвичай просторі худі і штани. Рука з телефоном знову смикнулася, але Макс похитав головою.  

– Вона в порядку? – хвилюючись все більше, продовжила розпитувати я. – Скажи мені правду. 

– Я колись тобі брехав? – скинув темну брову Макс, але одразу додав: – З нею все гаразд. Денис був з нею весь цей час.  

Яким чином поруч із нею опинився Денис?..  

– Я поїду до неї додому, – пробурмотіла я, відвернувшись, щоб швидко прибрати робоче місце.  

В голові раптом запаморочилося. Я схопилася за перше, що підпало під руку – сорочку Макса під розстебнутою курткою. Він схопив мене за плечі, зупиняючи.