Розділ 19. Темрява

Макс

Наступного дня звістка, що гравець футбольної команди травмувався, облетіла весь університет. Студенти з нетерпінням чекали на початок турніру, і тепер не на жарт злякалися, що ми можемо програти. Проте все виявилося не так погано, як здавалося – Діма відбувся вивихом. Сьогодні він залишився вдома, щоб дати нозі відпочити, а завтра вже буде грати, як завжди.

Коли ми з Деном прийшли в кафе, мої очі одразу відшукали Ксюшу. Лера зацікавлено схилилася над столом, а вона сховала блокнот у рюкзак. Схоже, Ксюша не хотіла, щоб Лера побачила, що вона там малює.

Цікаво, чому?

Замість того, щоб взяти обід, Ден потягнув мене до дівчат.

– Про що щебечете, дівчатка? – весело озвався він, вкотре захопивши їх зненацька. Ми зупинилися біля їхнього столу.

Він поводився, як завжди, проте я бачив, що його рухи стали напруженими, а погляд – тривожним. Весь ранок він виглядав так, ніби на нього чекав екзамен. 

Поки друг фліртував з Лізою і обговорював вчорашній вивих Левченка, я стежив за Ксюшею. Вона, здавалося, більше не звертала увагу на їхнє спілкування. Всередині зародилася надія.

– Будеш моєю парою на балу? – раптом спитав Денис, дивлячись на Лізу. Я озирнувся до друга, а тоді задоволено хмикнув.

Отже, він прислухався до моєї поради.

– Буду, – повагавшись, відповіла Ліза. На її обличчі радості не було, але вона злегка посміхнулася, помітивши радість друга.

На кілька секунд за столом повисла тиша. Лера завмерла з чашкою в руці, а Ксюша все продовжувала смикати замок на рюкзаку – схоже, його заклинило. Придивившись, я полегшено видихнув. Вона не засмутилася, почувши запрошення Дена.

Вона більше не закохана в нього.

Якби це залежало від мене, я б її зараз поцілував. Натомість я вихопив з її рук рюкзак, поки вона його не порвала, відсунув убік тканину, що застрягла, і смикнув блискавку. Бігунок поїхав далі, а я опустив очі на Ксюшу. Вона примружилася, але промовчала, потайки оглядаючись на друзів.

Колись вона вибере мене. І коли цей день настане, я більше не буду стримуватися.

Зненацька по кафе прокотилася хвиля криків. Дівочий голос пронизливо завищав. Ми повернули голови, озираючись на звук, і помітили... Дашу. Навколо неї вже почав збиратися натовп. Ксюша різко схопилася на ноги, і ми поспішили за нею.

Коли ми наблизилися, Даша якраз схопила іншу дівчину за волосся. Та відчайдушно кричала, намагаючись вирватися, але хватка Даші була на диво міцною. Ксюша розчепила пальці сестри, але та знову кинулася на дівчину. Ден перехопив її і відтяг подалі, не звертаючи увагу на спроби Даші вирватися.

Виявилося, що подруга Даші поливала її брудом за спиною. Я схрестив руки, пильно стежачи за дівчатами і водночас обводячи поглядом натовп навколо нас. Більшість з них були першокурсниками – очевидно, одногрупники Даші.

Поки вони з’ясовували стосунки, один з хлопців у натовпі перевів погляд на Дашу і неприємно всміхнувся. Я примружився, згадавши його. Це був той самий, якому вона врізала в коридорі кілька днів назад.

Ксюша захищала молодшу сестру, мов левиця захищає левеня, але я бачив, як важко їй це давалося. Слова Альони зачепили щось глибоко всередині неї. Тіло Ксюші затремтіло, а в голосі прослизнув відчай.

– Я – яскрава зовні, а Даша – всередині.

Я смикнувся, але встиг зупинити себе останньої миті. Дивитися на її боротьбу було важко, але я знав, що це не моя битва. Вона мала впоратися сама.

Скрипнувши кедами на плитці, Ксюша розвернулася і вибігла з кафе. Ліза з Лерою перезирнулися і побігли слідом. Альона пирхнула, дивлячись їм услід, але достатньо тихо – ми з Деном досі стояли поруч. 

Першокурсники і випадкові глядачі потроху розходилися, поки ми з Деном і Дашею стояли посеред кафе. Я прослідкував поглядом, куди завернули дівчата на вулиці. Вони вже перейшли дорогу до універу.

– Зустрінемось на парі, – тихо сказав я Денові й поспішив слідом, не чекаючи відповіді.

Перетнувши малолюдну в цей час вулицю, я пройшов пост охоронців біля воріт університету і зупинився, оглядаючись. Очі вихопили в натовпі яскраву пляму – фіолетову куртку Ксюші. Вона якраз сіла на лаву у дворі, а дівчата – обабіч неї. Повільно наближаючись, я хмурився дедалі більше. Ліза гладила її по спині, а погляд Ксюші став... порожнім.

Куди поділися всі емоції? Що з нею?

Різко звернувши з доріжки, поки дівчата мене не помітили, я пройшов залишок шляху по рівно підстриженому і поки ще зеленому газону. На щастя, листя на території регулярно прибирали, тому ніщо не шаруділо під ногами. Зупинившись прямо за лавою, яку закривали кущі бузку, я прислухався до розмови.

– Тут як з пластиром – краще відірвати швидко, – лагідно промовила Лера. Її голос видавав тривогу.

Пару секунд не було чутно ні звуку, а тоді Ксюша подала голос. Неправильний голос. Він був таким відстороненим, що по моїй спині пробігла хвиля мурашок.

– Вони думають, що я – яскрава, – пробурмотіла вона. – Яскравий мій одяг і мої хустки. Яскраві мої картини. Але всередині мене – темрява.

Я різко повернув голову на звук, воліючи оцінити вираз обличчя Ксюші, але, звісно, не побачив нічого, крім листя і гілок.