Розділ 16. Туди, де все почалося

Ксюша

Сидячи на черговій парі зі світової літератури, я вкотре зітхнула від нудьги. Слова викладачки пролітали повз вуха, не затримуючись. Натомість Лера збоку від мене зацікавлено слухала розповідь про модернізм і постмодернізм. Вона жила книгами і вигаданими світами, поки я намагалася знайти своє місце в реальному.

Задумавшись, я повертіла ручку між пальцями. Вона крутилася тим швидше, чим довше я думала про забуту ніч після клубу. З часом спогади почали повертатися, але досі лишалися розпливчастими. Я досі не знала, що тоді сталося насправді.

Зненацька ручка вилетіла з пальців і впала у проході між рядами парт. В повній тиші, поки одногрупники переписували нову лекцію з презентації, вона загриміла й покотилася прямо до столу Валентини Іванівни.

На звук одразу повернулися кілька голів. Я зажмурилася і сховалася за спиною Лізи, та вже було запізно.

– Ксеніє, – пролунав холодний голос, – бачу, вам дуже хочеться відповісти на кілька питань.

Чорт.

Лера з Лізою послали мені співчутливі погляди, коли я зітхнула і піднялася на ноги.

Після допиту, що, здавалося, тривав цілу вічність, я повернулася за стіл, твердо вирішивши після пар іти в бібліотеку. Починався жовтень, і час непомітно, але спливав. Перед екзаменом на мене ще чекала контрольна робота – шанс покращити оцінки, який я не могла втратити.

Тож після занять я попленталася до бібліотеки. Гірше за все було бачити, як інші студенти поспішають залишити стіни університету в п’ятницю. Мене ж чекали «захоплюючі» кілька годин наодинці з запиленими книгами.

– Ану стій, – насупилася бібліотекарка, щойно я з’явилася на порозі її володінь.

Невже вона мене не пам’ятає? Довелося лізти в рюкзак за читацьким квитком, але сувора жінка зупинила мене помахом руки.

– Ти не пройдеш.

Ґендальфе, це ти?

Я здивовано завмерла з рукою, засунутою в рюкзак. В проході між стелажами не було жодної живої душі.

– У вас неприйомний день? – поцікавилась я, та вона сердито похитала головою.

– Для тебе тепер кожен день – неприйомний, – відрізала вона, встаючи з-за столу.

Я позадкувала, коли низенька бабуся стала наближатися. Її очі загрозливо блищали, як у сердитої кішки.

– Після того, що ти зі своїм хлопцем влаштувала тут минулого разу, можеш забути про мої книги! – прошипіла вона, вперши руки в боки.

Я нахмурилася.

– Він не мій...

– Геть! – замахала вона руками, проганяючи мене. Щойно я переступила поріг, задкуючи, дерев’яні двері гримнули перед моїм носом, зачиняючись.

– Це порушення моїх прав! – обурилась я, але не почула жодного звуку у відповідь.

Зараз би не завадила допомога Макса...

Точно, Макс! Це через його погрози нас вигнали минулого разу.

Гнівно рикнувши, я розвернулася на п’ятках і кинулася до сходів. Прольоти зливалися в один, поки я бігла до чоловічої роздягальні. З кожною секундою мій гнів наростав, як снігова лавина.

Увірвавшись всередину, я вже нагадувала вогнедишного дракона:

– Через тебе мене не пустили в бібліотеку!

Та замість Макса я побачила лише двох незнайомих хлопців. Вони сиділи на лавці і щось голосно обговорювали, але застигли, помітивши мене. На щастя, уже в футбольній формі.

Ой. Мабуть, він уже на полі...

– Ксюшо?

Я різко повернула голову вправо. Макс стояв біля металевої шафки, тому я не помітила його спочатку. Тепер же не могла відірвати погляд від його напівголого тіла. На ньому були лише футбольні шорти, що низько висіли на стегнах. Мені відкрився розкішний вид на всі шість кубиків, які вгадувалися під блідою шкірою, навіть не напружуючись. Світло від ламп вигідно відтіняло їх, окреслюючи рельєф м’язів.

Насилу відірвавши погляд від цього видовища, я підняла голову вище. Макс же, прийшовши до тями після моєї раптової появи, нахмурився.

– Гей, як тебе звати?

– Хочеш, я з тобою позаймаюся?

Від насмішливих коментарів хлопців мої вуха загорілися, а по обличчю Макса пробігла тінь. Відвернувшись, він витяг з шафки темний світшот, який щойно туди поклав, і приглушено промовив:

– Вийди за двері. Я зараз.

Лише тепер я зрозуміла, що досі стояла, впившись пальцями в одвірок. Вискочивши в коридор, сперлася на стіну поруч і заплющила очі. Перед внутрішнім зором досі стояла непрохана картина.

За хвилину Макс вийшов зі своїм шкіряним рюкзаком в руці. На ньому знову був повсякденний одяг. Обличчя не видавало емоцій, але я відчувала, що хлопець розлючений. Щелепи міцно стискалися, і він не дивився мені у вічі. Не кажучи ні слова, Макс схопив мене за руку і повів на вихід.

Чому він злиться? Це у мене проблеми!

– Ніколи більше не вривайся отак у чоловічу роздягальню, – досі не дивлячись на мене, сказав він.

Я вирвалася, але пішла поруч.

– Я вмію за себе постояти.