Розділ 15. Двоє під дощем

Ксюша

Повірити не можу, що Макс сказав таке. Він у мене не закоханий, а... що? Що це за зізнання одразу після нашого першого поцілунку? Не міг вибрати інший момент, щоб це сказати?

А я ж уже майже віддала йому своє серце. Готова була закохатися в хлопця, який залишився таким же холодним, як і раніше.

Молодець, Ксюшо. Повелася на кілька красивих вчинків. І як тепер триматися від нього подалі?

Перші краплі дощу забарабанили у вікна студії. Лише тепер я пробудилася і сфокусувала погляд на картині, перед якою просиділа останні кілька годин. Перевівши погляд за скло, я втомлено зітхнула.

Вже стемніло. Я пропустила похід до бібліотеки.

Зненацька рух збоку привернув мою увагу. Я повернула голову і застигла на стільці. Як я не почула, коли відчинилися двері?

Макс наближався, як буревій, від якого не сховатися і не втекти. Я не зводила очей з його постаті, поки він підходив дедалі ближче в яскравому світлі ламп, що звисали зі стелі.

Він прийшов до мене. Завжди приходив.

Макс зупинився поруч із мольбертом і примружився, розглядаючи мене.

– Що, жодного саркастичного коментаря? – поцікавився він.

Різко відвернувшись, я розсміялася. Руки автоматично наводили лад на робочому місці, поки голова залишалася порожньою.

– Сьогодні у них вихідний.

Макс хмикнув, спостерігаючи, як я скидаю олівці в металевий пенал, а тоді – у рюкзак. Закинувши його на спину, я обережно переставила розпочату картину на стілець і склала мольберт. Макс тим часом окинув спорожніле приміщення поглядом і помітив, що решта мольбертів уже стояли попід стіною, як і картини інших студентів. Тоді розвернувся до мене і відібрав мій.

– Віддай! Я сама віднесу, – запротестувала я.

Він проігнорував мої слова. Довелося підхопити в одну руку стілець, в іншу – картину, і рушити за ним. Поставивши власну ношу, Макс нахмурився і поспішив до мене.

– Не носи важке, – пробурмотів він, забираючи у мене стілець.

Я на мить запнулася, здивована його словами.

– Чому? – поцікавилася я, наздоганяючи його широкі кроки.

– Бережи руки.

Руки?..

Я поставила картину на підлогу до інших і поглянула на долоні. Вони були вимазані олівцями. Не розуміючи, я підняла очі на Макса, що вже підійшов і зупинився навпроти.

– Твої руки творять стільки прекрасного, що не мають знати важкої праці, – пояснив він, помітивши мій погляд.

Я завмерла. Дихання перехопило, поки я падала в прірву... чи злітала в небо? 

Ні. Ні-ні-ні.

Я не можу закохатися в нього. Тільки не в того, хто вважає, що у нього немає серця. Я не можу віддати власне, щоб він його знищив.

Тіло затремтіло від того, як сильно довелося стримувати емоції й слова. На очі навернулися сльози. Розізлившись на нього і на себе, я з усієї сили штовхнула хлопця в груди. На чорній водолазці залишилися різнокольорові відбитки. Макс від несподіванки похитнувся і зробив крок назад, щоб втримати рівновагу.

– Яке тобі діло? – закричала я. – Залиш мене у спокої!

Макс нахмурився, але більше не дозволив зрушити себе з місця. Я била його знову і знову, поки він стояв, мов непорушна стіна.

– Припини мене переслідувати! Я не хочу бути з тобою, чому ти не розумієш? Я не хочу! Не хочу!

Я не закохаюся в нього. Не закохаюся.

Моя істерика набирала оберти. Я була за крок до того, щоб зробити щось безрозсудне, і вже ледь дихала від того, як сильно стискалося все всередині.

Руки Макса різко піднялися. Я зіщулилася, злякавшись, та наступної миті мене притиснуло до теплого тіла. Я затремтіла знову. Міцні руки обвилися навколо мене, мов лещата. Під вухом билося сильне серце, поки ми стояли одні посеред порожньої студії. За вікном так само барабанили краплі дощу, а я знесилено заплющила очі.

Так спокійно.

Не знаю, скільки часу ми так простояли. Зрештою, я глибоко вдихнула і вирвалася з обіймів, не піднімаючи очей.

– Чому ти опираєшся мені? – ледь чутно спитав Макс.

Я промовчала, досі не в силах дивитися на хлопця після істерики. Тоді він підняв мою голову сам, притримуючи за підборіддя. Його обличчя здавалося крижаною маскою, але в очах гніву не було.

– Скажи мені правду.

– Моя мама любила тата. Досі любить, – вирвався шепіт з моїх губ. Він кліпнув, не розуміючи, і я пояснила: – Це вбиває її, розумієш?

Поки я жила вдома, то приглядала за мамою сама. Це не дуже допомагало, але, принаймні, мамина депресія не погіршувалася. Тепер же ця робота впала на плечі сестри, яка й сама часто потрапляла в халепи.

Крижана маска тріснула. Крізь неї проступила тривога. Я відвернулася до вікна, яке заливала злива, і пробурмотіла:

– Не хочу страждати так само.

Рука Макса впала між нами. Я стояла, не відриваючись від крапель, що збігали по склу нерівними доріжками, аж раптом почула тихі кроки. Не промовивши ні слова, Макс мовчки вийшов за двері.