Розділ 14. Не кохання

Макс

Ксюша отруїла мене собою. Вона стала моєю хворобою і ліками одночасно, і сам цей факт злив більше, ніж будь-що інше.

Мало того, що вона продовжила ходити на побачення. З цим я нічого подіяти не міг, бо не мав на неї жодних прав.

Вона притягувала і відштовхувала мене одночасно. Я не жалівся – це краще, ніж нічого. Але те, що вона зробила вчора, стало останньою краплею.

Вона виставила фото з тим хлопцем в соцмережу. Зі мною вона боялася, що хтось дізнається, як вогню. Невже вона вибрала його? Чи помстилася мені за погрози?

Навіть моє терпіння має межі.

Не дивлячись на всі підозри і злість, Ксюша так правильно відчувалася в моїх руках. Наче ми – дві половини одного пазла. Притиснувши до стіни, я не дав їй можливості звільнитися.

Наш другий поцілунок. Цього разу вона його не забуде.

Опустивши голову, я сердито впився в її губи. Продовжуючи спиратися на стіну лівим передпліччям, правою рукою я обхопив м’яке, як шовк, волосся, зібране у хвіст на потилиці. Хустка зім’ялася, та зараз це не мало значення.

Я не дам їй вирватися.

Ксюша, як не дивно, не заперечувала. Навіть не намагалася. Щойно ми зіштовхнулися, вона замерла, але ненадовго. Її руки, якими я не втомлювався милуватися за кожної нагоди, обвилися навколо моєї шиї. Руки, які творили красу, могли б навіть задушити мене, а я б не опирався. Аби тільки не відштовхували.

Від нових відчуттів по спині пробігли мурашки. В напівтемному безлюдному коридорі гуляв протяг. Я міг би списати реакцію тіла на прохолоду, але не став, тому що Ксюша відчувала те саме. З усієї сили вона притиснулася до мене, наче не хотіла відпускати.

Її губи не відставали від моїх. Гарячкові поцілунки, якими ми осипали одне одного, говорили більше, ніж будь-які слова. Я злився на неї, а вона – на мене. Не знаю, за що, але вона впивалася в мене так, ніби хотіла зробити боляче.

Холоду більше не було. Його змінив жар, що розлився по тілу, як отрута. Ще ніколи в житті я не хотів когось так сильно. Не лише тіло, а все. Абсолютно все.

Відірвавшись від палаючих губ, я схилився над вухом Ксюші.

– Тепер щоразу, як цілуватимеш іншого, будеш згадувати мене, – прошепотів я, обдаючи її гарячим повітрям.

Ксюша знову здригнулася, сп’яніла від поцілунків. Її коліна загрожували підкоситися, тож довелося притиснути її до себе ще міцніше. Нізащо в світі я не дозволю їй упасти – навіть якщо вона стрибне у прірву сама.

– Тепер для тебе не існуватиме ніхто, крім мене, – продовжив я.

Її руки стиснули мої плечі сильніше, а потім сповзли вниз. Тендітні пальці пройшлися по моїх грудях крізь темно-синю тканину водолазки, наче запам’ятовували кожен сантиметр. Але майже одразу напружилися, штовхаючи. Коли я не відпустив, глибокі очі, схожі на два смарагди, зустрілися з моїми. В них боролися захоплення з гнівом. Так само, як і в моїх.

– Ти... – вона запнулась, переводячи подих, але одразу продовжила: – Ти закохався в мене?

Вчора я дражнив її цим питанням. Ксюша ж питала всерйоз.

Я завмер, а тоді повільно, щоб вона не впала, розслабив руки і відступив на крок назад. Ксюша притулилася до стіни, шукаючи опору. Лише тепер я звернув увагу на її одяг. Темно-зелений гольф личив до кольору очей, але це була не вона. Не Ксюша.

– Закохався? – перепитав я, хитаючи головою. Вона досі не розуміла. – Ні, Ксюшо. Це не кохання.

На кілька секунд між нами повисла тиша. Важка й тягуча, що висмоктувала весь кисень з повітря. Я уважно стежив за обличчям дівчини, на якому можна було прочитати всі емоції. Або більшість з них.

Шок. Недовіра. І образа.

– Тоді що це? – зрештою спитала вона осиплим голосом. – Чому ти ревнуєш, піклуєшся, допомагаєш мені? Лише вчора ти сказав, що я тобі не чужа.

– Так і є, – кивнув я, стараючись, щоб голос звучав м’яко. Не хотілося, щоб вона подумала, що я її обманював. – Але це не кохання.

Краще їй не знати, наскільки я став одержимим усім, що пов’язано з нею.

Вона кліпнула, не розуміючи, і я зітхнув:

– Я не можу не оберігати тебе, навіть якби захотів. Ти проникла мені під шкіру. У вени. В кров. Я не можу триматися подалі.

Якусь мить Ксюша вдивлялася в мої очі. Вона знала, що лише там може знайти відповіді. Обличчя давно стало непроникною маскою – це було абсолютно необхідно в моїй майбутній професії.

– А якщо я цього не хочу? – тихо спитала вона.

– Тоді це мене вб’є, – просто відповів я. – Можливо, не фізично, але морально точно.

Зелені очі звузилися.

– Це шантаж.

Іноді заради загального блага доводиться йти на відчайдушні кроки.

– Це правда.

Насилу відірвавши очі від Ксюші, я розвернувся й рушив до крила будівлі, де навчалися юристи. Їй потрібно було повертатися туди, звідки ми прийшли. Якби я не був досі розгніваним за вчорашню витівку з фотографією, то провів би її назад. Та їй варто добре подумати над моїми словами, а мені – охолонути.