Розділ 13. Франсуаза Саґан

Ксюша

Гаразд. Сучасна світова література – це не вища математика. Адже так?..

Наступного дня після пар я сиділа в бібліотеці, куди, здається, не заходила з першого курсу. Бібліотекарка навіть намагалася перевірити, чи не підробила я читацький квиток, перш ніж пускати мене всередину. Наче я змогла б щось звідси винести. Сувора жінка нагадувала Цербера у царстві Аїда.

Вибравши найвіддаленіший, практично схований між стелажами стіл, я розклала купу книг і поринула в дивовижний світ понять, імен і дат.

Саме те, що я люблю.

Вже за півгодини я застогнала і поклала голову на руки на столі. Хотілося втекти звідси і сховатися у своєму барлозі серед фарб і відчуття повної свободи.

Скрип.

Ніжки дерев’яного стільця заскрипіли по підлозі. Я різко підняла голову і зустрілася з незворушними горіховими очима. Макс тим часом вже опустився поруч і акуратно поставив свій рюкзак на підлогу біля стола.

– Ти що, знову втік з тренування? – здивувалася я.

– Ні, – озвався він. Я примружилася, відчуваючи, що це брехня.

У грудях наче загорілася лампочка. Я постаралася не видати радість і відвернулася до підручника, роблячи вигляд, що зайнята.

– Я обіцяв тобі сходити разом, – спокійно додав він. – До того ж, ти не єдина користуєшся бібліотекою.

Він обережно посунув книги, які я розкидала по всьому столу, і поклав перед собою власний підручник. Щось про ділову етику.

– Та ну? – пирхнула я, виразно киваючи на порожній зал. Тут хіба що перекотиполе не пролітало.

Він мовчки розгорнув книгу і почав читати. Я ж підперла голову і стала спостерігати за ним. Йому хіба що окулярів не вистачало для повноти образу зануди. Навіть дивно, що він грав у футбольній команді, і успішно.

– Вже закохалася?

Я поспішно відвернулася, але вуха зрадницьки почервоніли. Макс скосив на мене погляд і всміхнувся куточком губ.

– Ти знав, що Франсуаза Саґан розвелася з чоловіком, коли зрозуміла, який він нудний? – замість відповіді спитала я.

– Як це? – поцікавився Макс, повернувшись до мене.

– Він просто читав газету. Ну знаєш, традиційна ранкова газета за сніданком. А вона побачила це і раптом зрозуміла, що вони надто різні.

Можливо, я хотіла натякнути на нас. Можливо, я хотіла зупинитися, поки не пізно.

Макс помітив це і всміхнувся.

– Я знаю, що ти робиш. Це не спрацює.

Я пирхнула і повернулася до своїх книг. Макс же раптом відклав свій підручник і взяв один з тих, що лежали на столі. Я здивовано стежила, як він гортає сторінки, а потім обсмикнула себе і повернулася до навчання.

Ще через півгодини я знову відчула, що мозок більше не сприймає наплив інформації. Гучно грюкнувши, я закрила книгу і відкинулася на спинку незручного стільця. Макс озирнувся, спостерігаючи за мною. Як і я – за ним.

Мені подобалася його увага. Подобалось його обличчя і навіть крижана маска. Подобалися теплі очі. Подобалася мовчазна впевненість без зверхності, яка іноді прослизала навіть у Денові.

Як я раніше жила без всього цього?..

– Недавно я їхала в метро у темряві.

Я одразу стулила рот, та було вже пізно. Дурна звичка видавати випадкові факти з життя знову прорвалася назовні. Обережно поглянувши на Макса, я не помітила ні краплі насмішки. Навпаки, він зацікавлено схилив голову, очікуючи продовження.

– Злякалася? – тихо спитав він.

– Та ні, – ніяково відповіла я. – Це тривало менше хвилини. Просто дивне відчуття, коли все навколо – чорне.

Дивовижно, але хлопець уважно слухав і навіть не подумав засміятися. Навпаки, задумливо спостерігав за мною. За роки дружби він вже кілька разів чув про мою теорію кольорів – що кожна людина і предмет має свій колір. Щось на кшталт аури. Тому зараз зрозумів, що я мала на увазі.

Його погляд ковзнув з моїх очей кудись мені за спину. Раптом рука у білій сорочці витягнулася вперед і смикнула мене за хустку – сьогодні теж білу.

– Гей! – я плеснула його по руці, щоб перестав. – Я вже й так одну загубила!

Макс всміхнувся і прибрав руку. Я поправила хустку, що сповзла, і підвелася.

– Ну, досить на сьогодні навчання.

– Ходімо, я відвезу тебе додому, – сказав Макс, теж встаючи на ноги.

Добре, що нас розділяв дубовий стіл. Більше я не довіряла собі наодинці з ним.

Цікаво, як би це відчувалося, якби він поцілував мене тут, у бібліотеці? Що відчувають героїні дорам, притиснуті до книжкових полиць, коли їх цілують до запаморочення?

Похитавши головою і собі, і йому, я стала збирати підручники у вежу.

– Боїшся піддатися? – вигнув брову Макс.

Я кинула на нього сердитий погляд. Це протизаконно – бути таким розумним.

– Ти ідіот, – випалила я перше, що спало на думку.

– Не думаю, що цей термін підходить для кращого студента на курсі, – незворушно відповів він.