Розділ 12. Протилежності

Ксюша

Я зупинилася. Макс теж.

Лише тепер його холодний погляд ковзнув по мені. Він злився на мене і виказував це єдиним способом, яким володів – байдужістю. Та якби він був справді байдужим, то хіба продовжив зі мною розмовляти?

– Я тут подумала... – протягнула я, озираючись на всі боки. Може, якось його відволікти, щоб потім непомітно вислизнути? – Підеш зі мною в бібліотеку?

– В бібліотеку? – недовірливо перепитав він.

Невже я і бібліотека – це щось на межі фантастики?

– Ну... так, – ніяково кивнула я. – Пам’ятаєш викладачку, яка обіцяла мене завалити?

Він кивнув, але підозріло примружився. Я стиснула в долоні лямку рюкзака, очікуючи на його відповідь.

Повз нас проносилися студенти, огинаючи, наче вода – острів. Вони бурхливою рікою стікалися до воріт, поспішаючи хто додому, хто гуляти. Не дивлячись на прохолоду, сонце ще світило, тож всі насолоджувалися останніми погожими днями.

– Сходимо в середу, – сказав Макс. – Сьогодні і завтра я працюю.

Точно, він же їде на роботу...

Відвернувшись, Макс швидким кроком рушив до воріт. Я знову наздогнала його і задріботіла поруч. Антон був все ближче й ближче.

– Що ти задумав?

Він не відповів.

– Максе! – рикнула я, схопивши його за передпліччя.

До виходу з території лишалося всього кілька кроків. Він не зупинився, тож довелося відпустити його руку. Пирхнувши, я теж пройшла крізь ворота.

Гаразд. Хай побачить, якщо йому так цього хочеться.

Антон стояв неподалік, спершись на кам’яну огорожу. Сьогодні на ньому не було тієї яскравої куртки, як минулого разу. Замість неї були джинси з розрізами, чорна футболка і розстебнута сорочка в клітинку. Вкупі з кількома ланцюжками на шиї і скейтом, на який він поставив праву ногу, він виглядав, як повна протилежність Макса.

Де один був зібраний, другий – розслаблений. Де один – взірець естетики, другий – майже нон-конформіст.

Я скосила очі на друга, поки ми наближалися до Антона. Макс не зводив очей з мого знайомого, проте на холодному обличчі не відображалася жодна емоція. На мить захотілося зазирнути в його голову, щоб дізнатися, про що він думає, та я швидко передумала.

Навряд це було б щось приємне.

Антон, помітивши мене, широко всміхнувся. Наступної миті його погляд перемістився на Макса, і посмішка згасла.

– Привіт, – тихо сказала я, щойно ми зупинилися поруч.

– Привіт, – озвався він, переводячи погляд з мене на Макса.

Той уже простягнув руку і спокійно представився:

– Макс.

Я нахмурилася. Він навмисне сказав так, ніби він мій хлопець?..

– Антон, – мій новий знайомий простягнув долоню у відповідь.

На кілька секунд хлопці потиснули руки. Збоку вони виглядали, як просто знайомі, та я помітила, як виділилися м’язи на передпліччях у обох. Різко відвернувшись, я кашлянула.

– Що ж... Побачимося завтра, Максе.

Нарешті хлопці розтиснули руки. Антон схилився, щоб підняти скейт з землі, поки Макс перевів погляд на мене і мовчки кивнув. Та перш ніж він відвернувся, я встигла помітити щось схоже на... тривогу? Біль?

Серце впало в п’яти.

Я зробила йому боляче. Вже. Між нами ще нічого не почалося, а йому вже боляче через мене.

– Це що, твій хлопець? – тихо спитав Антон над вухом.

Я смикнулася, зовсім про нього забувши. Потім повернулася спиною до Макса і видавила посмішку.

– Звісно, ні. Ми друзі.

Хлопець хмикнув, але промовчав.

Як виявилося, Антон майстерно катався. Він відвіз мене в популярний скейт-парк і познайомив зі своїми друзями. Серед них більшість були такими ж хлопцями, як і він сам, але траплялися й дівчата. До заходу сонця лишалося ще пару годин, тож ми мали вдосталь часу покататися.

– Давай, отак. Не бійся, – підбадьорив Антон, коли я вперше стала на дошку.

Він міцно тримав мене за руки. Та не так міцно, як стискала його я.

– Нічого не вийде, – пропихтіла я, сміючись. – Я ж навіть на велосипеді не вмію кататися!

– Вийде, – впевнено озвався він. – Це не так складно, як здається.

Антон злегка штовхнув дошку ногою і відчепив мої руки від своїх. Я покотилася вперед.

– Я зараз впаду! – завищала я.

Його друзі, що сиділи на брівці й відпочивали, озирнулися до нас і весело засміялися. Один з них штовхнув іншого вбік, киваючи на нас. Відвернувшись, я похитала головою.

Якщо вони робили ставки, то переможець очевидний.

За півгодини, лише коли я змогла проїхати десять метрів по прямій доріжці, Антон погодився зробити перерву. Я одразу плюхнулася на край хаф-пайпу трохи осторонь від шумної компанії. Там, здається, вже обговорювали якийсь фестиваль. Я не стала вслухатися.