Розділ 11. Не чужа

Ксюша

От чорт! І як тепер викручуватися?

Макс стояв, твердий, як стіна, і не відводив від мене розважливого погляду. Я обережно зробила крок назад – подалі від нього і від його запаху. Він плутав думки і не давав зосередитися.

– Чому ти настільки не хочеш, щоб хтось дізнався про твого батька? Ким він був? Шпигуном? Політиком? – тихо, не привертаючи увагу оточуючих студентів, спитав він.

Я озирнулася, перевіряючи, чи нас не підслуховують. На щастя, на розі сходів ніхто не затримувався – усі поспішали на пари, що от-от мали розпочатися. Тоді я схрестила руки перед собою і підняла підборіддя вище.

– Чому тебе це так хвилює? – відказала я. – Чому зі мною ти не такий, як з іншими?

Він скинув брову, зацікавлений.

– Який – такий?

Дивитися в ці глибокі очі раптом стало важко. Я відвернулася, розглядаючи групу журналістів-першокурсників. Даша на нас увагу більше не звертала. Вона витягла зі свого чорного рюкзака конспект і розгорнула його, відгородившись від шумних одногрупників.

– Не байдужий, – пробурмотіла я, спостерігаючи за сестрою.

Раптом голови щось торкнулося. Я повернулася і завмерла. Макс, не намагаючись втримати, пропустив помаранчеву хустку в тон до джемпера крізь пальці. Вона прослизнула, мов вода, і знову повисла на моєму волоссі. Затримавшись на мить, він повільно, ніби знехотя, опустив руку і знову зосередився на моєму обличчі.

– Просто не розтрачую себе на чужих.

Я глибоко вдихнула, стримуючи хвилювання.

– А я, виходить, не чужа? – ледь чутно спитала я.

Він примружився і підступив ближче. Я відступила, щоб зберегти дистанцію, але врізалася в когось позаду. Незнайомі руки спіймали мене за плечі. Макс тут же смикнув мене за лікоть, відводячи подалі від хлопця за спиною.

Ошелешена, я озирнулася і помітила знайоме обличчя. Точніше, знайомі веснянки на щоках і носі. Одногрупник Макса і Дена. Інколи я помічала, як вони спілкуються у кафе.

Рудоволосий хлопець всміхнувся мені, а тоді перевів погляд на руку Макса, що досі притримувала мій лікоть. Я рвучко звільнилась і відійшла вбік. Макс скосив на мене очі, але одразу відволікся – одногрупник завів розмову про наступну пару.

Користуючись нагодою, я зробила крок назад. Потім ще один. І ще. А тоді повернулася й побігла.

Позаду почулися кроки. Чортихнувшись, я пригнула голову, хоч і сумнівалася, що зможу загубитися у морі чорного й сірого одягу студентів. Мій оранжевий джемпер просто кричав: «Я тут, зверніть на мене увагу!»

Злетівши по сходах на перший поверх, я завернула за ріг – в порожній закуток коридору. Продзвенів дзвінок. Студенти поспішили на пари, а я полегшено видихнула. Притулившись до холодної бетонної стіни, відкинула голову назад і заплющила очі. Тепер можна розслабитися.

Мабуть, Макс уже давно сидить в аудиторії. Я легко могла уявити його, такого завжди зібраного і врівноваженого, за столом. Конспект і ручка перед ним. Папка з роздрукованими матеріалами – в кутку, лежить рівно, мов під лінійку. Побачивши його таким один раз, я була певна, що він такий завжди.

Носа торкнувся знайомий аромат. Я злегка всміхнулася, пригадуючи його. Він хвилював щось глибоко всередині – щось, що не мало прокидатися ніколи.

І тут обличчя обдуло чиєсь дихання. Я злякано розплющила очі і зустрілася з сердитими горіховими очима.

Не може бути.

– Як ти... – почала я, та Макс приклав вказівний палець мені до губ.

Я стулила рота, роззираючись навсібіч. Ми лишилися самі. Зрозумівши це, я знову перевела погляд на обличчя хлопця.

Чим довше я дивилася, тим більше воно змінювалося. Сувора зморшка між темних брів поступово розгладилася. Тонкі губи розслабилися, а очі потеплішали.

Я й сама не помітила, як посміхнулася:

– Невже ти пропускаєш пару?

Губи торкнулися його пальця. Від легкого дотику в животі знову ожили метелики. Чималих зусиль коштувало продовжувати посміхатися, як ні в чому не було.

Макс теж помітив це. Довгі пальці без поспіху погладили шкіру на щоці й перемістилися на потилицю. Я задихала частіше. Нічого не могла з собою вдіяти. Це було вище моїх сил.

Він схилився трохи ближче. Його погляд зосередився на моїх губах. Посмішка на них затремтіла, а тоді зовсім зникла.

Ще пара сантиметрів – і наші губи зіштовхнуться. Я ковтнула. В горлі пересохло. Серце, здавалося, закалатало так голосно, що Макс міг би його почути. Я прикрила очі, подумки благаючи його скоротити, нарешті, відстань.

Зроби це. Поцілуй мене. Я не буду тікати.

Біп-біп.

Підскочивши, я різко розплющила очі. Макс не ворушився і не зводив з мене очей. Він боровся з собою, а я раптом зашарілася.

Хто так невчасно написав? Якщо це Даша, я викину весь її чорний одяг...

Стараючись не відсторонитися, я витягла з задньої кишені джинсів телефон. Очі Макса перескочили з мене на екран, коли ми обидва прочитали повідомлення.

Антон: Привіт. О котрій за тобою заїхати?