Розділ 9. Додому

Ксюша

У вечір п’ятниці в бар, як завжди, був забитий до останнього столика. Швидко переодягнувшись, я привіталася з Анею і поспішила в зал. Там уже чекали на офіціанта як мінімум дві компанії відвідувачів.

До кінця зміни обличчя, замовлення, закуски і напої змішалися в один барвистий калейдоскоп. В якийсь момент я настільки закрутилася, що не помітила, як принесла чотирьом хлопцям морозиво замість картоплі фрі.

– Ми це не замовляли, – підняв брови один з хлопців. На вигляд вони всі були такими ж студентами, як і я.

Лише тепер я придивилася до двох скляних креманок. Полуничне морозиво уже почало танути.

Дійсно, навряд би вони таке замовили до пива. Озирнувшись, я знайшла поглядом дівчат в іншому кінці залу. Здається, це було їхнє замовлення...

– Хіба що ти йдеш у комплекті з морозивом, – широко всміхнувся другий хлопець.

От козел!

Я вже відкрила рот, щоб поставити його на місце, як невідомо звідки підскочив Стас. Він припнув мене сердитим поглядом, а тоді повернувся до компанії хлопців.

– Добрий вечір. Мене звати Стас, я адміністратор. Морозиво сьогодні дарують усім постійним клієнтам.

Шокована, я повернулася до нього, але він на мене не дивився.

– Он як? – оживився третій хлопець. – А можна і мені одне?

Його друзі миттю розібрали порції, хоча ще хвилину тому мало не кривилися від «нечоловічих» солодощів.

– Вибачте, але акція включає лише дві порції на столик, – неприємним тоном відрізав Стас. – Ви завжди можете замовити в меню ще.

З цими словами він схопив мене за лікоть і повів на кухню. Я ледве встигала за його широкими кроками, двічі спіткнувшись об власні ноги. Завівши на кухню, Стас на мить зморщився від рок-басів. Оглушлива музика сьогодні вбивала цвяхи і в мій стомлений мозок.

– Що ти тут...? – звично почав сваритися Яків, але швидко замовк і нахмурився, оглядаючи мене з голови до ніг.

– Сядь сюди, – сказав Стас, досі притримуючи мене за лікоть.

Я слухняно опустилася на стілець у кутку, який завжди займала, ховаючись тут від нього. В очах потемніло, і я розтерла обличчя долонями.

– Що з нею? – прикрутивши звук в колонках, Яків наблизився до нас з рушником у руках.

– Нічого, – процідив Стас. – Дай їй щось поїсти і хай відпочине хвилин двадцять. Ні хвилиною менше.

Розвернувшись на п’ятках, він швидким кроком вийшов з кухні. Яків провів його здивованим поглядом. Коли за адміністратором зачинилися двері, закинув рушник на широке плече і перевів погляд на мене. На мить в кухні повисла тиша. Ледь чутна пісня закінчилася, і почалась наступна.

– Що це було?

– Сама в шоці, – пробурмотіла я. – Раніше я чула від нього лише докори...

– До Ксюші чіплялися хлопці в залі, – байдужим тоном озвався Женя, повертаючись на кухню з цілою горою брудних тарілок. – А Стас її врятував, як лицар на білому коні.

– Мене не треба рятувати, – насупилась я.

Яків озирнувся до нього і нахмурився ще більше. Уважно оглянув мене і знову розвернувся до помічника:

– Сходи на склад за картоплею.

– Я ж недавно приніс цілий мішок! – застогнав Женя. Проте під суворим поглядом шеф-кухаря зітхнув і поплентався геть з нещасним виразом обличчя.

Яків тим часом глянув на годинник на стіні й вимкнув плиту. В невеликій каструлі востаннє булькнув бульйон і заспокоївся. Яків тим часом наклав повну тарілку їжі, витяг з холодильника маленьку пляшку коли і всунув все це мені в руки.

– Я стільки не з’їм, – запротестувала я.

– Давай-давай, – кивнув він на тарілку.

Сперечатися було безнадійно. Я взяла виделку і кинула в рот перший мітбол. Живіт одразу забурчав. Згадалося, що це моя перша їжа за сьогодні, якщо не рахувати половину булочки на обіді.

То ось чому мені так погано. Мабуть, пора навчитися харчуватися нормально, поки не почала втрачати свідомість...

– Розказуй.

Схрестивши руки, Яків сперся спиною на стіну збоку. На мене він не дивився, за що я була йому вдячна. Зітхнувши, я прожувала шматочок грінки і ковтнула колу просто з пляшки.

– Не можу нормально спати, – зізналася я. – Мабуть, Стас знову оштрафує...

– Не про це, – перебив мене Яків. – Чому ти не можеш спати?

Чому я не можу спати? Коли це почалося? Мозок одразу підсунув спогад тижневої давності.

Я. В одному ліжку з Максом. В одній білизні. Замість того, щоб розбудити і спитати, що відбувається, лежу поруч і милуюся його обличчям.

Струсивши головою, я відкинулась на спинку стільця.

– Як зрозуміти, що тобі хтось подобається? – спитала я.

Яків здивовано поглянув на мене, а тоді знову відвернувся. Годинник невблаганно цокав, відміряючи час, що залишився до закриття бару. Кухар крекнув, роздумуючи над відповіддю.

– Ти що, ніколи не закохувалася?