Розділ 8. Правила дружби

Ксюша

Вдома я засіла за дораму у своїй кімнаті. Настрій після побачення був хороший, і хотілося продовжити це відчуття. Та невдовзі мій телефон блимнув повідомленням.

Антон прислав фотографію з кафе. Я натиснула на зображення, роздивляючись світлину, поки на фоні тендітна головна героїня зупинила автобус голими руками.

Стіл завалений їжею і напоями. Сам Антон посміхається в камеру, трохи примруживши очі. Я ж говорю по телефону і дивлюсь так невимушено, наче ми знайомі вже сто років.

З цим хлопцем дійсно було весело...

Телефон дзенькнув знову. Я закрила фотографію і побачила нове повідомлення.

Антон: Отже, ти не заблокувала мене.

Антон: Фух.

Я розсміялася і швидко набрала відповідь.

Ксюша: Я б не стала.

Антон: Мені пощастило?

Може, він подумав, що я якесь стерво, яке крутить хлопцями, як хоче? Прикусивши губу, я пояснила:

Ксюша: Той хлопець, з яким я розмовляла по телефону, цікавився своєю комп’ютерною грою більше, ніж мною.

Відповідь не забарилася.

Антон: Оу. Тоді ти правильно зробила.

Ксюша: Він би з тобою не погодився (смайлик, що закочує очі).

Антон: Ну добре, мені це просто вигідно (смайлик, що сміється).

Я відправила такий самий смайлик у відповідь. Ми ще трохи поговорили, і я відкрила інший профіль. Можна сказати, повністю протилежний.

Якщо Антон був теплим вітром у погожий день, Макс Стеценко був буревієм. Десятибальним. Навіть його сторінка відображала характер власника – така ж заворожлива, але при цьому тримала підписників на відстані. Декого це все одно не зупиняло.

Особливо, дівчат.

Я швидко прогорнула коментарі під останнім фото з футбольного поля. Макс якраз замахнувся, щоб відбити м’яч на протилежну половину поля, коли хтось зробив фото. При цьому його тіло напружилося, а під шкірою на литках проступив рельєф м’язів, непомітний у повсякденному житті. Звісно, дівчата теж це помітили.

«Гарний», «красунчик», «сильний», «мужній»...

Я пирхнула, переглядаючи все більше однотипних компліментів. Існує якийсь посібник по заїжджених коментарях, про який я не в курсі? І взагалі, чому мене це так злить? Розсердившись сама на себе, я вийшла з профілю Макса і відкинула телефон на ліжко.

Я не ревную, щоб він там не казав.

На першій парі я ледве змушувала себе тримати очі відкритими. Безсоння мене врешті-решт доб’є. Вкотре розтерши обличчя, я помітила уважний погляд Лери. Вона сиділа, спершись щокою на долоню, і розглядала мене.

– Що? – пошепки поцікавилась я.

Подруга заправила коротке каштанове пасмо за вухо і тихо сказала:

– Де ти була вчора після пар?

Я відчула, як до щік прилила гаряча кров. Зненацька стало жарко. Я провела рукою по шиї ззаду і відвернулася до викладача. Веселий енергійний дядечко якраз пояснював різницю між повною і скороченою схемою перекладу тексту. Краєм вуха слухаючи його слова, я відповіла:

– На побаченні. А що?

Зрештою, на побаченні я дійсно була.

Лера здивовано підняла брови.

– Я шукала тебе. Думала, ми разом підемо на стадіон.

– Давай сьогодні? – запропонувала я. – У мене буде час до роботи.

Вона кивнула, але не відвела погляд. Я скосила на неї очі.

– Що?

– Це допомагає?

– Ти про що? – перепитала я.

– Всі ці побачення допомагають забути про почуття? – прошепотіла Лера, схилившись ближче. На щастя, Ліза попереду нічого не почула.

Я нахмурилась і відвела погляд до вікна. Сьогодні на вулиці сяяло сонце. Воно золотило листя на деревах, наче натякало, що світ не такий вже й похмурий.

Здається, вчора я намагалася забути не про Дениса, а про його друга. Відколи Макс став викликати у мене більше почуттів, ніж Ден?..

– Не дуже, – зітхнула я.

Подруга хотіла сказати щось іще, та викладач таки помітив наші теревені. Довелося зосередитись на навчанні. Вистачало і Валентини Іванівни, яка мене терпіти не могла.

На обіді хлопці знову сіли за наш стіл. Денис прийшов першим і, як завжди, зайняв місце поруч із Лізою. З кожним днем він тримався все більш стримано. Їхній флірт потроху сходив нанівець, змінюючись просто веселими розмовами. Ось і зараз він сперся ліктями на поверхню столу і ділився подробицями про останню поїздку на море в минулому місяці.

– Як це? – здивувалася Ліза. – Ти не знав, куди їдеш?

Він обережно прибрав пожовтілий листочок, який заплутався в її білявому волоссі, і знизав плечима.

– Є щось особливе в таких подорожах. Адреналін і невідомість.

Ліза тихо розсміялась, хитаючи головою, і взялася за свій салат. Ден ще на мить затримав на ній погляд, перш ніж повернувся до своєї порції. Лера при цьому зиркнула в їхній бік, відірвавшись від електронної книги, і знову опустила погляд.