Розділ 7. Антон

Ксюша

Зустрівшись поглядом зі знайомими горіховими очима, я виринула на поверхню. Ще хвилину тому я тонула у власних думках, поки вдивлялася в картину. Вона ніби сміялася з мене, напівзавершена.

Наче говорила: «Ти ніколи не стрибнеш вище голови».

Безнадійно... Так казала Віра?

Звук, що вивів мене з заціпеніння, повторився. Хтось смикав двері за спиною Макса. Вони не відчинялися.

– Що ти тут робиш? – прошепотіла я, встаючи зі стільця.

Він схрестив руки на грудях і ледь помітно посміхнувся. Було щось незвичайне в тому, як він посміхався. Наче ніщо на світі не могло його здивувати. Мов цілі віки, тисячоліття вже пронеслися перед його зором. Все заздалегідь було відомо, а тому – нецікаве.

Як же нудно йому жити, мабуть.

Тканина чорної водолазки натягнулася на плечах, натякаючи на міцну статуру. Цікаво, чому він завжди носить лише темний одяг? Не те щоб йому не личило. Якраз навпаки – чорний і глибокий синій кольори відтіняли його світлу шкіру і каштанове волосся. Створювали різкий контраст, який хотілося роздивлятися годинами.

Ми виглядали, як інь і янь. Дві сторони Місяця. Я – завжди в яскравому, намагаючись приманити світло у власне життя. Він – у темному, ніби намагався сховатися в тіні.

Макс приклав вказівний палець до губ. Я нахмурилася, зупинившись за два кроки від нього.

– Навіщо мені...

– Ксюшо? Ти тут? – пролунав знайомий голос з-за дверей.

От чорт! Що Лера тут робить? І навіщо Макс зачинив двері? Що вона тепер подумає, зрозумівши, що ми зачинені в студії наодинці?

Всміхнувшись ширше, Макс відкрив рот, явно збираючись щось сказати. Він робить це навмисне?

Підскочивши ближче, я затулила йому рота долонею. Довелося притиснутися до хлопця, щоб він не зміг відчинити двері. Якраз вчасно, коли двері смикнулися втретє. Я схилила голову, прислухаючись.

Пройшла секунда. Дві. Три.

Лера щось пробурмотіла і пішла. Полегшено видихнувши, я на мить притулилася чолом до теплого плеча. Рука Макса невагомо, ледь торкаючись, лягла на мою талію. Я прикрила очі, насолоджуючись відчуттям майже обіймів, як раптом побачила нас ніби збоку.

Відсмикнувши долоню, яка досі торкалася губ хлопця, я швидко відскочила назад. Макс мовчки стежив за мною, не намагаючись втримати поруч. На секунду я засумувала за короткою близькістю, але одразу відкинула безглузде почуття.

– Що ти тут робиш? – прошипіла я знову.

– Шукав тебе, – відповів він, не зводячи з мене очей.

Хотілося спитати, навіщо, та я швидко передумала. Напевно, він знову хотів нагадати про ту ніч. Я ж хотіла її забути, хоч і так майже нічого не пам’ятала. Тому натомість задала інше питання:

– Що це було на обіді?

– Ти про що? – скинув брову Макс.

– Ти знаєш, про що, - нетерпляче відказала я. – Про Леру і те, як ти дивився на мене.

Хлопець схилив голову набік і знову злегка всміхнувся. Якщо подумати, я не могла пригадати ні разу, коли б бачила його по-справжньому веселим.

– Перевіряв теорію.

– Яку? – здивувалася я.

Раптом за його спиною почувся якийсь шум. Кроки і чоловічі голоси. Я затамувала подих, та й Макс повернув голову в бік дверей, прислухаючись. За кілька секунд звуки стихли, і я видихнула. Макс повернувся знову до мене.

– Що для тебе я більше, ніж друг, – відповів він на моє питання.

Мене наче холодною водою облили. Тіло застигло, а волосся на потилиці стало дибки.

Він помітив.

Тоді, сидячи навпроти нього і Лери, я вперше відчула, що таке ревнощі. Нічого приємного, якщо чесно.

Я дивилася, як Макс допомагав Лері. Вона посміхалася йому, а він – їй. Вони сиділи так близько одне до одного, що майже торкалися ліктями. А мені раптом захотілося відсунути стілець подруги і поставити на її місці свій.

Навіть Дениса я ніколи не ревнувала до Лізи. Знала, як він дивиться на неї, і це стало чимось уже звичним і зрозумілим.

Але Макс? З ним усе по-іншому. І якщо його якимось чином зацікавила я, тоді він міг би зацікавитися і Лерою? Від неї завжди віяло жіночністю – навіть у джинсах і простих джемперах. Я ж більше нагадувала вередливу дитину.

Розсердившись сама на себе, я зробила ще крок назад. Макс досі спирався спиною на двері. Його пронизливі очі слідкували за кожним моїм рухом і кожною емоцією, що одразу відображалася на обличчі.

– Натякаєш, що я тебе ревнувала? – пирхнула я, відкидаючи хвіст назад.

Срібляста хустка з тонким чорним візерунком сповзла. Чортихнувшись, я стягнула її з волосся. Воно розсипалося по плечах, мов тонке павутиння.

– Я це знаю, – спокійно відповів Макс. Його погляд відірвався від мого обличчя і ковзнув по вільних пасмах.

Я стиснула тонкий атлас в кулаку й насупилася.

– Ти нічого про мене не знаєш.

Очі хлопця повернулися до моїх, коли гостра щелепа смикнулася. Примружившись, Макс зробив крок вперед. Я залишилася на місці, не збираючись знову потрапляти в пастку. Не знаю, як, але варто було йому притиснути мене до стіни, як всі думки і аргументи вилітали з голови, як сполохані пташки.