Розділ 4. Змінилося все

Ксюша 

Наступного дня ми зустріли хлопців у кафе на обіді. Обидва виглядали втомленими – тренер готував їх до футбольного турніру. Ліза ходила до нього від студради, щоб визначитися з датами матчів, і з тих пір тренування стали ще складнішими.

Крадькома поглянувши на Макса, поки він читав щось у телефоні, я помітила синці під очима. Можу закластися, що раніше їх не було. Схоже, футбол виснажує його більше, ніж він хоче показати.

Поки Денис скаржився на виснажливі тренування, я раділа, що можу, нарешті, розмовляти з ним без хвилювання. Жодна струна в душі більше не дзвеніла від його голосу. Жоден нерв не натягувався в його сліпучій присутності.

Нічого.

То чи були мої почуття справжніми, якщо я так швидко їх позбулася?..

Наткнувшись на погляд Макса, я різко відвернулася. Він теж, та я встигла помітити в горіхових очах невдоволення, наче я зробила щось не так.

Цього ж дня після останньої пари мене знову покликала до себе Валентина Іванівна. Довелося плестися до неї з конспектом у руках. Добре, що я встигла переписати вчорашню лекцію на попередній перерві. А от сьогоднішню – не встигла.

Поки я стояла, як на розстрілі, і вислуховувала чергові нотації, одногрупники залишили аудиторію. Всі поспішали втекти, щоб теж не підпасти під гарячу руку суворої викладачки.

За спиною раптом почулися кроки. Я озирнулася й відкрила рот від здивування. Макс тим часом пройшов повз мене і поклав на стіл товсту папку. Валентина Іванівна подякувала, і лише тоді він повернувся до мене. Горіхові очі ховали веселощі.

Скільки він чув? І як давно прийшов?..

Я почервоніла, переводячи погляд з нього на викладачку. Не хотілося, щоб він чув, як мене відчитують. Макс, не затримуючись, рушив до дверей. Валентина Іванівна тим часом важко зітхнула.

– Не знаю, що ви взагалі робите на моїх парах, Ксеніє.

Я теж.

– Якщо не візьметеся за розум, я не допущу вас до екзамену в кінці семестру.

Я шоковано підняла очі з папки, яку розглядала на столі.

– Що?

– Ви чули, – хмикнула вона. – Раджу почати виправлятися вже зараз, поки є така можливість. Наприклад, підготуватися до наступної контрольної роботи.

Підвівшись, вона взяла велику коричневу сумку, папку і рушила до дверей, не прощаючись. Я ж залишилася стояти, відвернувшись до вікна.

Я не можу отримати недопуск до екзамена. Не можна злітати з бюджету. Якщо мене переведуть на платне навчання, доведеться кинути університет.

Від цієї думки всередині щось заворушилося. Хоч я і не любила професію, на яку вчилася, але... тут було все моє життя. Художня студія. Друзі. Даша. Свобода.

– Не знав, що все настільки погано.

Я підскочила й швидко розвернулася. Поки я обдумувала ситуацію, Макс вже повернувся до кабінету і присів на одну з парт.

– Думала, ти давно пішов, – пробурмотіла я.

В порожній аудиторії гуляв вітер. Він вривався у відчинені вікна і шелестів листками забутого кимось конспекта. З вулиці долинали голоси й сміх студентів, а ми з Максом не відводили погляди одне від одного. Він вивчав моє обличчя так само уважно, як і я – його.

– У тебе все добре? – врешті-решт спитала я.

Макс схилив голову набік, вивчаючи мене.

– Чому не має бути? – неголосно поцікавився він. За два роки я жодного разу не чула, щоб він підвищував голос.

– У тебе  синці під очима. Раніше не було.

Цікаво, чи зможу я повторити їх на папері?..

– Ти хвилюєшся за мене?

Макс повільно встав на ноги і підійшов ближче. Та не встигла я щось сказати, як ожив мій телефон. Я витягла його з  задньої кишені джинсів і розблокувала екран.

«Привіт. Не хочеш зустрітися?»

На аватарці – обличчя незнайомого хлопця. Макс теж схилився нижче, читаючи повідомлення. Я поспішно натиснула кнопку вимкнення і сховала смартфон. Друг звузив очі.

Він прочитав. Чомусь від цієї думки стало ніяково.

– Новий хлопець?

– Не твоє діло, – буркнула я, відводячи очі.

Зненацька Макс наблизився. Я поспішно відійшла назад. Він не відставав, наче не міг триматися на відстані. Врізавшись у стіну позаду, я скинула свій яскраво-червоний рюкзак на підлогу. Він упав біля наших ніг, коли я виставила руки перед собою:

– Соціальна дистанція!

Не звертаючи увагу на мої спроби відштовхнути, Макс не зупинився, поки наші груди не торкнулися одна одної. Його серце билося так сильно, що я й сама задихала частіше.

– Це ти кажеш всім тим хлопцям, до яких бігаєш на побачення? – пробурмотів він, спираючись передпліччями на стіну по обидва боки від моєї голови. 

– Ти не на побаченні зі мною, – пропихтіла я, продовжуючи його штовхати. З нового положення це було практично неможливо. 

Його тіло не було настільки м’язистим, як у інших спортсменів. Скоріше, воно було підтягнутим і нагадувало стіну зі сталі – без значних виступів, але, без сумнівів, міцну. І зараз ця стіна тіснила мене до іншої стіни.