Розділ 3. Кінець старого, початок нового

Ксюша

Натхнення рідко приходить вчасно. Принаймні, до мене. Зазвичай навпаки – дуже невчасно.

Як зараз, наприклад.

Кинувши обережний погляд на викладачку, сувору літню жінку, я перевірила, чи дивиться вона в наш бік. Валентина Іванівна якраз диктувала лекцію, повернувшись до аудиторії напівбоком, і вказувала на окремі пункти презентації. Добре, що можна трохи сховатися за спиною Лізи, яка сиділа попереду.

Це мій шанс. Поки не забула, треба швидко замалювати сузір’я.

Озирнувшись в пошуках паперу, я нетерпляче постукала пальцями по поверхні стола. Нізащо на світі я не стану малювати у конспекті. Викладачка й так мене не любить.

Робити нічого. Доведеться знову малювати на руці.

Підтягнувши рукав світшота вище на передпліччя, я взялася виводити лінії на тильному боці долоні. Добре, що сьогодні світило сонце – світла якраз вистачило, хоч ми й сиділи далеко від вікна.

Лера, поглянувши на мене, пирхнула і одразу затулила рота долонею. Я шикнула на неї, щоб не привертала увагу. Подруга всміхнулася і повернулася до запису лекції.

Коли пролунав дзвінок, я почула своє ім’я. Дівчата співчутливо скривилися й пішли на обід, пообіцявши купити щось і мені. Університетський буфет не вміщував усіх студентів, тому ми вже давно ходили обідати в кафе неподалік.

– Андрієнко, я хочу побачити ваш конспект за сьогодні.

От чорт. Схоже, вона помітила, що я не слухала.

– Він у подруги, – випалила я, намагаючись викрутитися.

Валентина Іванівна зняла з носа окуляри в коричневій оправі і уважно поглянула на мене. Я намагалася не видати хвилювання, почуваючись, як на допиті. За кілька секунд вона зітхнула.

– Чекаю записи наступного разу.

– Обов’язково, – пробурмотіла я. Доведеться списувати у Лери чи Лізи...

Щойно я відвернулася, щоб вискочити з аудиторії, як викладачка схопила мене за зап’ястя.

– Це що, наколка?! – скрикнула вона.

Я підскочила з несподіванки і опустила очі на свою руку. У мене не було жодного татуювання – не те щоб я була проти. Валентина Іванівна з жахом дивилася на ескіз, намальований синьою ручкою.

– Це просто малюнок, – відповіла я, вирвавши руку з захвату.

Востаннє підозріло примружившись, жінка пробурчала:

– Краще б вам зосередитися на навчанні, а не на безглуздому хобі. Все-таки вже третій курс, пора дорослішати.

Безглузде хобі.

Мовчки зиркнувши на жінку, я розвернулася і вийшла в коридор.

Звісно, всі викладачі знали, що я займалася в художній студії. Роботи наших студентів часто виставляли у мистецьких галереях. Та мало хто ставився до цього заняття серйозно. Для більшості людей малювання залишалося саме тим, що сказала Валентина Іванівна – гарним, але безглуздим хобі.

Навіть моя мама не сприймала цю професію всерйоз, тому й наполягла на запасному варіанті – філології. У школі я вчилася добре, тому змогла вступити на бюджет. Та чи було в мене бажання вчитися?

Очевидно, ні.

Весь настрій зіпсувала…

Після фізкультури ми з Лерою лишилися на стадіоні, щоб подивитися тренування футболістів. Ліза пішла до студради, а ми зручно вмостилися на трибунах, що потроху заповнювалися.

Сьогодні тут знову було багато студентів – в основному, дівчат. Серед них промайнула і Даша. Вона сиділа в компанії одногрупниць і весело про щось розмовляла.

Що вона тут забула? Цього року сестра вступила до нашого університету на журналістику, та ще ні разу не приходила на тренування Вовків. Відвернувшись, я зосередилася на гравцях, що вже розминалися на полі.

Щось змінилося.

Вперше за два роки я слідкувала за грою хлопців, але не могла втримати погляд на Денові. Він викладався на повну, як завжди, та мої очі так і поривалися перескочити на Макса. Думала, він з’явиться в кафе на обіді, але вони з Денисом не прийшли.

Не те що б я дуже його чекала.

Зітхнувши, я вже було потягнулася, щоб дістати з рюкзака скетчбук, але вчасно зупинилася. Чомусь не хотілося, щоб Лера побачила, кого я малювала останні два дні. Подруга звично читала на телефоні електронну книгу і мало уваги приділяла тренуванню. Їй просто треба було десь перечекати годину чи дві перед тим, як їхати на роботу в ІТ-компанії, де працювала редактором текстів, тому вона складала компанію мені.

Спостерігаючи за гравцями, я задумалася про Дениса і свої почуття. Я настільки до них звикла, що вже сприймала як частину себе.

Два роки надій. Два роки страждань. Два роки, витрачені марно.

На що я сподівалася? Невже думала, що одного дня Ден прокинеться і зрозуміє, що бачить в мені більше, ніж подругу? Навряд. Навіть Лера лише співчувала мені. Вона вже давно здогадалася про мої почуття, але дала слово, що не розкаже про це Лізі. Здавалося, всі в універі бачили, якими очима Денис дивиться на неї. Крім неї самої.

А я? Чи дійсно я його кохала? Чи просто вигадала ці почуття, щоб не зійти з розуму від самотності? Може, пора перестати обманювати саму себе?..