Ти - моє пекло, ти - мій рай

РОЗДІЛ 23. БЕЗМІРНИЙ ГНІВ

Стамбул здригався під натиском похмурого, важкого шторму. Червоно-чорні спалахи грозових розрядів над Босфором розрізали непроглядну суцільну темряву, але вогонь, що палав у душах людей на землі, був набагато страшнішим за небесну бурю.

У центральному кабінеті Деміра панувала пекельна атмосфера. Повітря було настільки густим від тютюнового диму, озону та запах заліза, що легені пекло при кожному подиху.

Демір стояв біля великого панорамного вікна. Він був без піджака у сорочцв де на правому боці, де розійшовся післяопераційний шов, виразно розповзалася темна, гаряча пляма крові. Вона сочилася крізь свіжі пов'язки, забарвлюючи білу тканину в зловісний багряний колір, але він навіть не здригався. Фізичний біль був нічим порівняно з тією чернечою, нищівною безоднею, яка роздирала його зсередини.

Він стискав у правиці срібний гребінець Міри. Метал уже деформувався від нелюдської сили його пальців, врізаючись у шкіру до крові.

Навколо нього в заціпенінні стояли перші особи його імперії: начальник особистої охорони, керівники портових терміналів, кримінальні авторитети союзних кланів і юристи. Усі вони тремтіли. Вони знали Деміра як жорстокого, холодного й розважливого стратега. Але того чоловіка, який стояв перед ними зараз, вони бачили вперше.

Це був не бос. Це був поранений, сліпий від люті хижак, у якого забрали єдиний сенс існування.

— Деміре-бей... — обережно, з трепетом у голосі заговорив один із найстарших радників, подаючись уперед. — Ми перевірили всі можливі катери. Вони пішли в бік чорноморських бухт. Якщо ми зараз піднімемо всі наші приватні армії та заблокуємо протоку без санкції Ради Сімей... ми втратимо всі контракти. Увесь бізнес у порту буде заарештований урядом. Наші рахунки заблокують за п'ять хвилин! Ми втратимо статки, які будували багато років!

Демір повільно повернувся.

Мурашки пробігли по спинах присутніх. Його темно-карі очі були суцільними, чорними безоднями, позбавленими будь-якого променю людського розуму. У них палахкотіло дике, первісне полум'я, яке спалювало все на своєму шляху.

Він зробив один повільний, важкий крок уперед. Його висока, масивна постать нависла над радником, мов тінь самої смерті.

— Мені плювати на бізнес, — його голос лунав як глухий, розпечений хрип підземного вулкана, від якого забряжчали кришталеві келихи на столі. — Мені плювати на Раду Сімей. Мені плювати на всі статки цього бісового світу!

Він вихопив із кобури важкий пістолет і з нищівною силою гупнув ним по скляному столу. Скло з гучним тріском розпалося на мільйони гострих крихт.

— Якщо через одну годину я не знатиму точних координат Таріка Карадага та моєї дівчини, — карбував Демір кожне слово, і його обличчя спотворилося від оголеного, нелюдського болю, — я перетворю цей Стамбул на попіл. Я підніму кожну шестірню в порту. Я підпалю кожен термінал Карадагів. Я пущу під лід їхні суховантажі! Я винищу їхній рід до останнього немовляти!

— Деміре-бей... — вигукнув начальник охорони. — Ваша рана! Ви ж стікаєте кров'ю! Лікар сказав, що вам не можна рухатися!

— Вона — моє життя! — заревів Демір так, що зі стелі кабінету сипанулася штукатурка.

Цей крик прорізав тишу маєтку як вибух авіабомби. У ньому був увесь його чотирирічний біль, усю його виплакану спокуту та всю його відчайдушну, божевільну любов до Міри.

— Вони забрали моє дихання! — прошепотів він, нагинаючись до присутніх і дихаючи гарячим, отруєним люттю повітрям. — Якщо з її голови впаде бодай один волосок... я особисто вирву серце кожному, хто причетний до цього! А тепер — геть звідси! Штурмувати всі їхні криївки!

Чоловіки, охоплені жахом перед цим демоном, вискочили з кабінету за секунду.

Демір залишився один у напівтемряві розбитої кімнати. Його важке тіло здригалося від уривчастого, рваного дихання. Кров із боку вже повністю зафарбувала його брюки, але він навіть не відчував цього.

Він підніс до обличчя зігнутий срібний гребінець і притиснувся до нього вустами, заплющуючи очі. Запах її шкіри — ніжний, польовий, рідний — усе ще зберігався на холодному металі.

— Тримайся, Міро... — прошепотів він із такою дикою, неземною ніжністю та зраненою пристрастю, що стіни кабінету здавалися затісними для цього почуття. — Тримайся, моя непокірна пташко. Я йду по тебе. І жодне пекло у світі не зупинить мене.

Він перезарядив пістолет, клацнувши затвором, і швидким, впевненим кроком рушив у ніч, де на нього чекала найкривавіша битва в його житті.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше