РОЗДІЛ 14. НЕБЕЗПЕКА БЛИЗЬКО

Після раптового від’їзду Деміра маєток поринув у тривожний, натягнутий спокій. Здавалося, сама природа відчувала наближення шторму: Босфор за панорамними вікнами знову почорнів, а низькі туманні хмари важко сповзали зі скель, огортаючи високий кований паркан сірою, вогкою пеленою.

Міра сиділа у вітальні, тримаючи в руках порцелянову чашку з давно охололим чаєм. Вона не могла знайти собі місця. Тепло його пальців і той незахищений, повний болю й щирості погляд у їдальні досі пекли їй душу. Крижаний тиран, якого вона так запекло ненавиділа, виявився чоловіком із глибокою раною, і ця зміна лякала її. Вона більше не була просто бранкою. Вона стала часткою його світу — жорстокого, кривавого, де за будь-яку виявлену слабкість платили життям.

Вона підвелася й підійшла до великого панорамного вікна, що виходило на східний периметр.

Її професійне око адміністраторки, навчене помічати найменші відхилення від норми, миттєво зафіксувало зміни в поведінці охорони. На подвір’ї більше не було чути звичних перекликів. Чоловіки в чорних костюмах пересувалися мовчки, із напруженими обличчями. На кованих балконах з’явилися додаткові снайперські пости, а біля центральної брами чергували вже не двоє, а четверо озброєних бійців.

Але найгірше було не це.

Міра притислася лобом до холодного скла, вдивляючись у сірий туман за воротами. Там, на повороті серпантинової дороги, у затінку розлогих диких сосен, нерухомо стояв темно-сірий тонований мікроавтобус без номерних знаків.

Він стояв там уже понад дві години. Жодне вікно не відчинялося, жодна людина не виходила.

Міру обпік крижаний холодок. Це не були люди Деміра — охорона маєтку використовувала лише броньовані чорні позашляховики конкретної марки.

За ними стежили.

Тим часом за п'ятнадцять кілометрів від маєтку, у напівтемряві приватного портового термінала, панувала пекельна напруга.

Демір стояв біля величезного металевого контейнера. На ньому був темний плащ, а обличчя в тьмяному світлі прожекторів здавалося вирізьбленим із сухого граніту. Біля його ніг на колінах сидів чоловік зі зламаним носом і закривавленим обличчям — один із начальників нічної зміни порту, якого викрили на зливі інформації.

— Я запитаю востаннє, Назіме, — голос Деміра лунав тихо, як шелест піску, але в ньому відчувалася така нищівна, первісна загроза, що навіть охоронці поруч затамували подих. — Кому ти продав дані про мої вантажні декларації?

— Деміре-бей... змилуйтеся... у мене сім'я... — загергетав чоловік, плюючи кров'ю на бетон. — Це син клану Карадагів... Тарік! Він заплатив потрійну ціну! Вони шукають, де ти схибив! Вони знають, що ти перехопив дівчину на аукціоні!

Демір завмер. Повітря в його легенях умить перетворилося на розпечену крихту.

Його пальці в чорних шкіряних рукавичках стиснулися в кулаки з таким тріском, що найближчий охоронець мимоволі схопився за затвор автомата.

Тарік Карадаг. Син його найзапеклішого ворога — того самого чоловіка, який чотири роки тому віддав наказ підпалити склад із Ясмін. Тарік був цинічним, жорстоким психопатом, який визнавав лише метод кривавого шантажу.

— Що саме він знає? — процідив Демір, нагинаючись до зблідлого зрадника впритул.

— Він... він знає, що ти викупив дівчину з України за астрономічну суму, — зачекав той, тремтячи від жаху. — Тарік каже, що ти втратив глузд. Що ти привіз у свій будинок нову Ясмін. Вони вважають її твоєю новою слабкістю, Деміре-бей! Вони готують напад... Вони хочуть забрати її, щоб зламати тебе остаточно!

Демір повільно випростався.

У його темно-карих очах більше не було нічого людського. Спалахнуло те саме темне, випалене пекло, яке чотири роки тому перетворило його на монстра.

Вони вважають її моєю слабкістю.

Спогад про палаючий склад, про дикий крик сестри й про власні згорілі руки знову спалахнув у його свідомості, мов вибух наплічного снаряда. Але цього разу поруч із тінню Ясмін постала Міра. Її гордий, непокірний погляд. Її ніжні пальці, які сьогодні торкалися його долоні. Її сміливий голос: «Я — Міра! І я не згораю так легко».

Він не дозволить. Він скоріше випалить увесь Стамбул дотла, розірве зубами кожного з клану Карадагів, але не дозволить їм доторкнутися до неї бодай пальцем.

Демір дістав із-за пазухи важкий пістолет, недбало кинув його своєму заступнику й, не глянувши більше на зрадника, рушив до машини.

— Приберіть тут, — відрізав він на ходу. — Усі машини — до маєтку. Оголосити тривогу першого рівня. Якщо біля мого будинку з'явиться хоч одна чужа тінь — стріляти на ураження без попередження.

У маєтку атмосфера розпеклася до межі.

Міра стояла в холі першого поверху, коли двері вибухнули, й усередину швидким, розмашистим кроком зайшов Демір. Його плащ пахнув дощем, порохом і важким, залізним ароматом крові. За ним у будинок вдерлося понад десяток озброєних бійців, які одразу розійшлися по позиціях біля вікон та на балконах.

Міра зробила крок йому назустріч. Серце калатало в грудях, мов божевільне.

— Деміре... Що відбувається? Хто ці люди за воротами?

Демір зупинився перед нею. Він зкинув плащ на руки Анісі, яка тремтіла біля сходів, і схопив Міру за плечі. Його хватка була залізною, гарячою, у ній відчувалася дика, прихована паніка чоловіка, який готовий захищати своє будь-якою ціною.

— Слухай мене уважно, Міро, — його голос лунав хрипко, уривчасто, а в темно-карих очах вирував справжній шторм. — Зараз ти піднімешся на другий поверх. У мою спальню. Це найзахищеніша кімната в будинку, там броньовані вікна й автономні засуви.

— Деміре, поясни мені! — її голос затремтів, а сіро-зелені очі дісталися його зіниць. — Це через мене?! Вони прийшли по мене?!

Демір на мить заплющив очі, міцно притиснувшись чолом до її лоба. Його важкий, гарячий подих обпікав її губи.

— Вони думають, що ти — моє слабке місце, — прошепотів він із такою люттю й оголеним болем, що Міра затамувала подих. — Вони думають, що можуть використати тебе проти мене, як колись використали Ясмін. Вони не знають, що за тебе я винищу їх усіх до п'ятого коліна.