РОЗДІЛ 4. ЗАКРИТИЙ АУКЦІОН

Наступний день минув у лихоманковому, задушливому очікуванні. Коли важкі двері кімнати врешті-решт відчинилися, всередину вдерлося кілька кремезних охоронців. Без жодних пояснень дівчат вивели в коридор, де їм наказали перевдягнутися.

Важка оксамитова завіса глушила звуки, але не могла приховати того, що відбувалося за нею.

Зі службового приміщення особняка на узбережжі Босфору Міра чула все: дзижчання кришталевих келихів, ледь помітний шурхіт шовку, сміх і низький, ситий гомін чоловічих голосів. Це був світ сліпучої розкоші, побудований на нелюдському болю. Світ, де гроші й абсолютна сила купували абсолютно все.

Міра стояла біля дзеркала, а її серце калатало в грудях, мов загнана в сито пташка.

На ній була сукня глибокого бурштинового кольору — тонка, як павутина, з небезпечно високим розрізом на стегні та оголеними плечима. Вбрання кричало про свою ціну, але для Міри воно було гіршим за клеймо. Її, випускницю з відзнакою, дівчину, яка ще два дні тому планувала робочий розклад і мріяла про чесний заробіток, перетворили на «красиву обгортку». На живий товар.

— Не змикай губи, — грубо просичала жінка-візажистка, розмазуючи по її вустам темно-бордову помаду.

— Не торкайся мене, — тихо, але з такою вибуховою силою мовила Міра, що жінка мимоволі відсмикнула руку.

З-за спини виринула масивна постать чоловіка зі шрамом. Він повільно нахилився до Міри, вдивляючись у її відображення. Його важка, мозоляста долоня лягла їй на оголене плече, пальці впилися в ніжну шкіру до білих плям.

— Послухай мене уважно, лялечко, — його подих, отруєний тютюном, обпік її щоку. — Зараз ти вийдеш туди. Посміхатимешся, триматимеш спину й мовчатимеш. Поводитимешся розумно — потрапиш до багатого пана в золоту клітку. Влаштуєш цирк — за завісою на тебе чекають мої хлопці. І повір, після них ти вже ніколи не зможеш ходити. Зрозуміла?

Міра повільно повернула голову. В її сіро-зелених очах не було благання. Не було піддатливого дитячого страху. У їхній прозорій глибині спалахнуло таке сухе, пекельне полум'я люті й зневаги, що чоловік зі шрамом мимохідь напружився.

— Ти можеш зачинити мене, — процідила вона крізь затиснуті зуби, і кожне її слово було гострим, як лезо. — Можеш продати. Але ти ніколи не змусиш мене перед вами схилитися.

— Подивимося, — пробурчав він, але руку з її плеча прожогом прибрав. — Виходь. Твоя черга.

Завіса розсунулася. Сліпуче, майже біле світло софітів ударило Мірі просто в обличчя, на мить осліпивши її.

Зал був напівтемним, застеленим важкими темно-бордовими килимами. За круглими столиками сиділи десятки чоловіків у дорогих смокінгах. На стінах грали відблиски кришталю, у повітрі стояв солодкуватий, нудотний аромат дорогих парфумів, сигарного диму та міцного алкоголю.

Коли Міра ступила на дерев'яний помост, зал на мить затих.

Аукціоніст — випещений чоловік у метелику — бадьоро й цинічно розпочав свою промову. Він говорив турецькою, час від часу дублюючи фрази англійською: — Лот номер чотири. Двадцять три роки. Східна Європа. Вища освіта, знання мов, абсолютно чиста історія. Невинна, витончена, бездоганна... Початкова ставка...

Міра відчула, як її обличчя охоплює дикий, пекучий сором. Десятки очей — хтивих, байдужих, оцінюючих — впилися в її тіло. Вони розглядали її, як породисту кобилу на ярмарку. Всередині дівчини все перевернулося від огиди. Паніка намагалася пробити її захисний бар'єр, але замість сліз на поверхню вирвалася чиста, неконтрольована гордість.

Вона випростала плечі. Високо підняла підборіддя. Вона не опустила очей. Вона дивилася на цей зал із такою незламною, величною зневагою, ніби це вона була володаркою їхніх доль, а вони — брудом під її підборами.

І саме в цей момент один із покупців у першому ряду — лисий, огрядний чоловік із жирним блиском на щоках — підвівся зі свого місця. Насолоджуючись своєю владою, він зробив крок до помосту й простягнув руку, намагаючись провести пальцями по її оголеному стегну крізь розріз сукні.

— Яка гаряча кров... — замимрив він з огидною посмішкою.

Це була остання крапля. Все, що накопичувалося в Мірі за ці пекельні дні — страх, біль, приниження, зрада, — вибухнуло в один мікросекундний спалах.

Вона не відсахнулася. Вона не закричала від ляку.

Міра розмахнулася й з усієї сили вдарила чоловіка по долоні. Звук дзвінкого ляпасу рознісся по залу, наче постріл.

— Не торкайся мене, худобо! — дзвінко, виразно, англійською закричала вона на весь зал.

Зал завмер. Аукціоніст поперхнувся словом. Чоловік, що отримав удар, від несподіванки зробив крок назад, його обличчя набрякло багряним гнівом.

— Ти... дрянь! — заревів він, кидаючись до неї.

З-за завіси вже бігли двоє охоронців, дістаючи з-під піджаків зброю. Вони мали намір жорстоко зламати її просто тут, на очах у публіки, щоб показати силу.

Але Міра не відступала. Вона схопила з декоративного столика важкий кришталевий караф з водою, розбила його об край помосту й затиснула в тремтячій долоні гострий уламок. З її порізаного пальця потекла тонка цівка червоної крові, котячись по бурштиновому шовку.

— Підійдіть хоч на крок, — її голос тремтів від напруги, але в ньому звучала така відчайдушна, дика рішучість, що охоронці на секунду заткнулися. — Підійдіть — і я виколю очі кожному з вас!

Вона стояла в центрі сцени — порізана, вбрана в шовк, із розбитим склом у руці та палаючими, сіро-зеленими очима. Вона була схожа на поранену, але непереможену богиню помсти.

На другому поверсі, у напівтемряві VIP-ложі, панувала інша атмосфера.

Тут вирішувалися долі не окремих дівчат, а цілих кримінальних імперій. За великим дубовим столом сиділо кілька авторитетів ворогуючого клану. А навпроти них, відкинувшись на спинку шкіряного крісла, сидів Він.

Демір.

Він не брав участі в аукціоні. Для нього цей захід був лише зручним прикриттям для жорстких переговорів щодо контролю над морськими портами. На ньому був темний, ідеально підігнаний костюм. Обличчя — мов вирізьблене з холодного граніту: суворі вилиці, вольове підборіддя, міцно стиснуті вуста. Але найнебезпечнішими були його очі. Глибокі, темні, як нічний Босфор, у яких давно згасло будь-яке тепло. Людина, яка пролила надто багато крові й втратила надто багато, щоб мати жаль.