РОЗДІЛ 2. ІЛЮЗІЯ БЕЗПЕКИ

Чорний позашляховик із наглухо тонованим склом плавно плавав у потоці стамбульського трафіку. Всередині пахло дорогою шкірою, важким деревним парфумом та холодним, ледь відчутним озоном від працюючого кондиціонера.

Міра сиділа на задньому сидінні, поклавши руки на коліна. Пальці ледь помітно тремтіли, але вона міцно стиснула їх у замок, змушуючи себе зберігати спокій. Професійна звичка: що б не відбувалося навколо, обличчя має залишатися спокійним, а погляд — впевненим.

Чоловік за кермом — той самий мовчазний водій у темних окулярах — за весь час не сказав жодного слова. На передньому пасажирському сидінні розмістився ще один чоловік: плечистий, із коротким їжачком сивіючого волосся та глибоким шрамом, що розтинав його ліву брову. Він час від часу кидав на Міру швидкі, оцінюючі погляди через дзеркало заднього виду. Ці погляди були липкими й холодними, від чого вздовж хребта дівчини пробігав неприємний холодок.

«Це просто охорона. Престижний готель, VIP-трансфер. Тут так заведено», — переконувала себе Міра, подумки чіпляючись за раціональні пояснення, як за рятувальне коло.

Проте за вікном почало відбуватися щось дивне.

Замість того щоб прямувати вбік центру Стамбула — до сяючих хмарочосів, історичних кварталів та величних мостів через Босфор, де мав розташовуватися «Grand Bosphorus» — машина звернула на швидкісну трасу, що вела геть від міста.

Міра міцніше вчепилася в ремінь своєї сумочки. Позолочені вивіски й гамірні вулиці змінилися сірими промисловими зонами, парканами з колючим дротом і рідкими, напівпорожніми портовими складами.

— Вибачте, — м'яко, але виразно мовила Міра англійською, подавшись уперед. — Здається, ми їдемо не туди. Готель «Grand Bosphorus» розташований у районі Бешикташ, біля протоки. Чому ми звертаємо до портової зони?

Чоловік зі шрамом на передньому сидінні повільно повернув голову. Його вуста розтягнулися в тонкій, позбавленій будь-якого тепла посмішці.

— Без паніки, міс Міра, — його англійська була із важким, грубим акцентом. — У центрі зараз величезні затори через кортеж дипломатів. Ми їдемо до нашого філіалу в закритій резиденції. Там розташований головний офіс персоналу. Спочатку процедура оформлення, перевірка медогляду, а вже потім — ваш готель.

— Мені про це не казали на співбесіді, — Міра відчула, як у грудях наростає лиховісна, крижана тривога. Пульс гупав у скронях, як божевільний. — У контракті чітко вказано адресою прибуття головний корпус.

— Інструкції змінилися, — відрізав чоловік, і в його голосі більше не було навіть натяку на ввічливість. Голос став сухим, як тріск сухого гілля під ногами. — Підійдіть до цього спокійно. Це стандарти безпеки компанії.

Машина різко повернула праворуч, з'їжджаючи на вибоїсту ґрунтову дорогу. Попереду виросли високі бетонні стіни, увінчані ротаційними камерами спостереження та важкими залізними воротами. Жодної вивіски. Жодного прапора чи логотипу «Grand Bosphorus». Лише похмурий, ізольований об'єкт, що більше нагадував закриту приватну в'язницю, аніж офіс п'ятизіркової мережі.

Ворота зі скрипом розсунулися, пропускаючи позашляховик усередину, і з важким, роковим гуркотом зачинилися за ними.

У цей момент усередині Міри щось обірвалося. Ілюзія безпечної, вивіреної казки розсипалася на дрібні друзки.

Парковка всередині комплексу була оточена сірими двоповерховими будівлями без вікон на першому поверсі. На подвір'ї стояло кілька таких самих тонованих авто й чергували міцні чоловіки у цивільному одязі, але з виразно військовою поставою.

— Виходьте, — чоловік зі шрамом відчинив двері збоку Міри.

Міра ступила на розпечений асфальт. Гаряче повітря Босфору раптом здалося душним, отруйним. Вона стиснула в руках свою сумочку, відчуваючи, як до горла підступає нудота від страху.

— Ходіть за мною. Вашу валізу занесуть пізніше, — сказав він, вказуючи на масивні металеві двері будівлі.

— Ні, зачекайте, — Міра зробила крок назад, опираючись. Її сіро-зелені очі палали відчайдушним вогнем. — Я нікуди не піду, поки не зв'яжуся з менеджером з кадрів, яка проводила зі мною співбесіду! Це якась помилка. Я вимагаю пояснень!

Чоловік зі шрамом зробив швидкий крок до неї. Міра навіть не встигла зреагувати, як його міцна, мозоляста долоня затиснула її передпліччя. Пальці впилися в шкіру крізь тканину піджака так сильно й боляче, що вона мимоволі зойкнула.

— Не ускладнюй собі життя, дівчинко, — тихо, майже на вухо просичав він, і від його подиху тхнуло дешевим тютюном. — Ти хочеш отримати цю роботу чи ні? Заходь усередину. Зараз же.

Він силою потягнув її до дверей. Міра намагалася вирватися, її підбори ковзали по асфальту, але різниця у фізичній силі була колосальною. Її внутрішню гордість і професійну стриманість в одну мить змило хвилею чистого, первісного жаху.

Міру провели довгим, тьмяно освітленим коридором із облупленою фарбою на стінах. Жодного килима, жодного мармуру чи розкоші, які мали б бути в офісі престижного готелю. Лише запах вогкості, дезінфекторів і підгораючої олії.

Її завели до невеликого кабінету, де за обшарпаним письмовим столом сидів чоловік у брудній сорочці. Перед ним лежала стопка якихось папок та розкритий ноутбук.

— Нова? — недбало кинув він турецькою, навіть не глянувши на Міру.

— Так, з України. Адміністраторка, — відповів чоловік зі шрамом, штовхнувши Міру в центр кімнати. — Документи.

— Так, дівчино, давайте сюди ваш закордонний паспорт і мобільний телефон, — промовив той, що сидів за столом, уже англійською. — Це необхідно для оформлення робочої реєстрації у міграційній службі та видачі корпоративного зв'язку.

— Ні! — Міра притиснула сумочку до грудей, відступаючи до стіни. Її серце калатало так, ніби ось-ось проб'є ребра. — Я не віддам телефон і паспорт. Ви не маєте права! Поверніть мене в аеропорт! Я відмовляюся від контракту!

Чоловік за столом повільно звів на неї важкий, байдужий погляд. У його очах не було ані гніву, ані співчуття. Лише професійний цинізм людини, яка робить це щодня.