Розділ 63

Весільний бенкет у Головній залі палацу нагадував розкішний, але гниючий карнавал. Сотні столів ломилися від заморських наїдків, вино лилося ріками, а золоті люстри відкидали химерні тіні на обличчя п’яних гостей. Для всієї імперії це було святкування абсолютного тріумфу Валлеріанів. Гримнули королівські сурми, оголошуючи перший шлюбний танець. 

Коли Даріан та Ізольда вийшли в центр мармурового кола, гості заворожено затамували подих. Це було видовище неймовірної, хоч і фальшивої величі. Спадкоємний принц у чорному мундирі з придушеною синьою грозою в очах та герцогиня Півночі у своїх білосніжних, покритих інеєм шатах рухалися плавно й синхронно. Вони кружляли в такті вальсу під сотнями заздрісних і захоплених поглядів придворних лордів. Ізольда тримала спину ідеально рівно, її підборіддя було високо підняте. Вона була впевнена, що виграла свій головний життєвий приз. На її губах блукала переможна, горда посмішка — вона вірила, що щойно підкорила Ерну, зв'язала принца Валлеріана обов'язком і стала майбутньою володаркою імперії. Вона ще не знала, що вівтар обдурив її. Вона навіть не підозрювала, що віднині кожна фібра її душі, кожен порух її крижаної магії намертво, навіки пов'язані з капітаном її варти, Родеріком, який зараз нерухомою тінню стояв біля вхідних дверей залу. Поклавши руку на плече Даріана, Ізольда знову повернулася до своєї улюбленої зброї — тонких, отруйних слів. 

— Подивися на них, Даріане, — тихо, але уїдливо процідила вона, кружляючи в такті музики. — Вони дивляться на нас як на богів. Твій батько майже світиться від щастя, думаючи, що твій дикий, некерований вогонь нарешті запертий у мою клітку. І він правий. Твоя сила тепер належить Півночі. Тобі доведеться схилятися перед кожним моїм рішенням, якщо не хочеш, щоб вівтарний зв'язок випалив твої мізки. 

Даріан вів її в танці впевнено, його хватка на її талії була міцною, але обличчя залишалося абсолютно спокійним, майже нудьгуючим. Ця байдужість дратувала Ізольду куди сильніше за гнів. 

— Ти мовчиш, принце? — вона звузила світло-блакитні очі, і з її вуст злетіла чергова шпилька. — Невже сумуєш за своєю іграшкою у вежі? Знаєш, я досі згадую ту брудну прислужницю, твою художницю. Королівська постава, треба ж таке вигадати... Шкода її. Після сьогоднішньої ночі, коли я офіційно переїду в твої покої, я особисто подбаю, щоб цю бродяжку викинули за мури палацу на поживу вовкам. Або віддали псарям. Їй там саме місце. 

Вона чекала, що після цих слів Даріан вибухне. Очікувала, що його сині блискавки пропалять тканину мундира, видаючи його слабкість. Але принц лише хижо, ледь помітно посміхнувся. Через ментальний зв'язок, який щойно намертво запечатав вівтар, він відчував не Ізольду. На іншому кінці невидимого ланцюга пульсувало чисте, палке золото Ліри, яке тепер належало йому за найдавнішим магічним законом світу. Цей зв'язок не пригнічував його, а навпаки, дарував абсолютну, всеперемагаючу силу. 

— Насолоджуйся цим танцем, Ізольдо, — тихо, з небезпечною м'якістю відповів Даріан, наближаючи своє обличчя до її вуха в останньому па величного танцю. — Насолоджуйся кожною секундою своєї уявної перемоги. Ти навіть не уявляєш, наскільки справедливим буває стародавній камінь нашого роду. І як дорого тобі доведеться заплатити за кожне слово, сказане про людей, які стоять набагато вище за тебе. 

Музика стихла. Даріан зробив бездоганний весільний уклін і відпустив її руку, залишаючи герцогиню в легкому збентеженні серед шквалу аплодисментів. Попереду була шлюбна ніч — час, коли всі маски мали бути зірвані остаточно.