Розділ 62

Поки Даріан стояв у залі вівтаря, проходячи крізь пекло шлюбного ритуалу, час у Північній Вежі для Ліри немов зупинився. Гул гігантських дзвонів усе ще відлунював у стінах, але тепер до нього додався далекий, глухий гуркіт, наче десь глибоко під фундаментом палацу ворухнувся прадавній титан. Ментальний ланцюг, що єднав її з принцом, натягнувся так, що повітря в кімнаті почало іскрити синіми розрядами. Від дикої, нестерпної напруги та хвилювання за долю їхнього плану Ліра не могла знайти собі місця. Серце калатало в грудях, а пальці зводило судомою від невисловленого страху: якщо фільтр схибить, якщо камінь випалить Даріана чи розірве душу Родеріка, усе буде втрачено. 

Підкоряючись прадавньому інстинкту Натхненниць, який завжди вимагав виходу емоцій через творчість, Ліра кинулася до мольберта. Вона зірвала темну тканину з портрета своєї матері, прибрала його вбік, закріпивши на його місці пустий аркуш, й гарячково схопила пензель, занурюючи його в золотоносний пил. Її рука рухалася сама по собі, ведена не розумом, а чистим, первозданним хаосом натхнення. Вона малювала розмашисто, швидко, майже не дихаючи, залишаючи на полотні палаючі золоті мазки. 

Коли за вікнами прокотився фінальний, найсильніший гуркіт грози Даріана, Ліра нарешті безсило опустила руку з пензлем і відступила на крок. Погляд на полотно змусив її заціпеніти від жаху. Картина, що вийшла з-під її пера, була незвичною, немислимою, майже святотатською. Золоті лінії сплелися у дві постаті, що стояли під куполом, схожим на ритуальний. Це була вона — остання Натхненниця, загорнута у весільні шати з розплавленого сонця, і Даріан — у своєму парадному чорному мундирі Валлеріанів. Вони трималися за руки, а між їхніми долонями пульсувало чисте, живе світло. 

Ліра з жахом дивилася на цей витвір власного натхнення. Як її підсвідомість могла зрадити її? Як те маленьке, приховане кохання, що спалахнуло в її серці лише вчора, зуміло вилитися в таку відверту магічну пропозицію? Вона зробила рух, щоб негайно замазати, знищити малюнок, але не встигла. У цю саму секунду простір вежі розірвало. Ліру наскрізь прошило потужним, сліпучим синьо-золотим світлом — тим самим, що в цей момент заповнило залу вівтаря за тисячі ліктів звідси. Магічна хвиля прадавнього моноліту, обдурена сумішшю крові та золотого фільтра, спрацювала за принципом абсолютного балансу. Стародавня магія світу не терпіла порожнечі: віддавши лід Ізольди її справжньому капітану Родеріку, вівтар шукав, з ким же зв'язати вивільнену, дику грозу спадкоємного принца. І він знайшов єдине джерело, чиє золото було змішане з кров'ю Валлеріана на камені — Ліру. 

Дівчина впала на коліна, хапаючи ротом повітря. Сині блискавки Даріана та її власне золото переплелися в її жилах, випалюючи на самому дні душі невидиме, але нерозривне тавро. Стародавній вівтар ухвалив власне рішення. Він вирішив з'єднати не тільки долі Ізольди та Родеріка, лишаючи Даріана формально вільним для магії світу, — він всередині магічного контуру навіки повінчав її та принца. На полотні мольберта золоті постаті Ліри та Даріана спалахнули так яскраво, що на мить засліпили кімнату, а потім світло повільно вплелося в саму текстуру полотна, залишаючи малюнок живим і вічним. 

Ліра сиділа на підлозі, притискаючи тремтячу долоню до грудей. Через натягнутий ментальний зв'язок вона відчула, як Даріан там, у залі, підняв голову, вражений тим самим раптовим імпульсом. Вони хотіли перехитрити долю і короля, але стародавня магія зіграла за власними правилами, зробивши полонянку та принца справжнім королем і королевою перед лицем вищих сил.