Розділ 60

Ранок весілля розпочався з глухого, металевого дзвону. Даріан стояв посеред своїх покоїв, оточений чотирма німими слугами, які заковували його у весільний стрій. Важкий чорний мундир із золотим гаптуванням, що зображувало розколоті блискавками хмари, сковував рухи, наче бойовий обладунок. Проте під нагрудною сорочкою, прямо біля серця, надійно закріплена на шкіряних ременях, ховалася скляна колба з фільтром Ліри. Вона здавалася гарячою, майже обпікала шкіру, пульсуючи в такт його прискореному серцебиттю. Важкі двері покоїв розчинилися без попередження. До кімнати увійшов король Оріон. Слуги миттєво схилили голови й вислизнули геть, залишаючи батька і сина наодинці. 

Король виглядав велично, попри хворобу, що підточувала його зсередини. Він підійшов до Даріана ззаду і власноруч перехопив важкі шкіряні ремені парадної перев'язі на його плечах, затягуючи їх із жорстокою, військовою силою. 

— Сьогодні великий день, сину, — прохрипів Оріон прямо йому в потилицю, і його гарячий подих пахнув горілим озоном. — Північ має бути приборкана раз і назавжди. Лід Ізольди — це не просто додаток до твоєї корони, це інструмент, який служитиме нашій крові. Ти візьмеш її силу і зламаєш її гордість біля вівтаря. Не смій виявляти слабкість. Будь-який опір стародавньому каменю вб'є вас обох. 

Даріан мовчав. Він дивився на власне відображення у високому дзеркалі. Обличчя принца залишалося маскою абсолютного спокою, але його очі палали придушеним, смертоносним штормом. Батько навіть не здогадувався, що затягує паски на обладунку людини, яка вже тримала смолоскип над його імперією.  

У Північній Вежі Ліра здригнулася, коли над цитаделлю Ерни нарешті вдарили гігантські весільні дзвони. Їхній важкий гул прокотився кам'яними стінами, змушуючи вібрувати шибки у стрільчастих вікнах. Величезний палац заходився від багатоголосого шуму: тисячі гостей, лордів вищих домів та іноземних послів, що з'їхалися з усіх куточків імперії, заповнювали галереї. Вона стояла біля самого підвіконня, затиснувши пальцями підвіску на шиї. Її ментальний зв'язок із Даріаном був натягнутий до межі, мов тонка сталева струна. Без усяких слів, крізь відстань і товщу кам'яних мурів, Ліра відчувала кожен його крок. Вона ловила кожну важку емоцію, кожну вібрацію його люті та зосередженості, що перекочувалися на іншому кінці цього невидимого ланцюга. 

— Тримайся, Валлеріане... — тихо прошепотіла вона в порожнечу вежі, і золото на її долонях спалахнуло в унісон із його пульсом. 

Велика зала вівтаря вражала своєю зловісною, кривавою величчю. Стіни з білого мармуру були завішані величезними шовковими прапорами: срібний лід Півночі суворо сусідив із синіми блискавками Валлеріанів. Сотні знатних гостей затамували подих, коли важкі центральні двері розчинилися. Ізольда йшла до вівтаря, мов справжня снігова королева. Її весільні шати з прозорого крижаного шовку тяглися за нею довгим шлейфом, залишаючи на підлозі паморозь. Вона була розкішна, холодна і абсолютно впевнена у своїй перемозі. Коли її погляд зустрівся з поглядом Даріана, що чекав біля підніжжя каменя, на її губах з'явилася тріумфальна посмішка. Вона була впевнена у своїй абсолютній владі над майбутнім чоловіком. 

По ліву сторону від ритуального кола, у першому ряду гвардії охорони, застиг Родерік. Його висока постать здавалася висіченою зі скелі. Обличчя лорда залишалося нерухомим, але його рука в жорсткій шкіряній рукавиці міцно лежала на ефесі меча. Він чекав. 

Батьків Ізольди серед гостей не було. На весілля власної доньки вони не приїхали — не через образу чи небажання, а через домовленість, яку уклали з королем Оріоном. Той не надто бажав бачити при дворі гостей із Півночі й недвозначно дав зрозуміти, що їхня присутність небажана. Її батькам нічого не залишалося, окрім як підкоритися. Ізольда мала стояти біля вівтаря без них. 

Старший жрець Ерни, одягнений у ритуальну багряну мантію, зробив крок уперед і повільно підняв руки до високої стелі, закликаючи древні стихії. Його горловий спів змусив повітря в залі затремтіти. У той же момент стародавній чорний камінь вівтаря почав повільно прокидатися. По його монолітній поверхні поповзли глибокі, криваво-червоні магічні руни, що вимагали крові молодят для скріплення вічного магічного шлюбу. Повітря ставало важким, насиченим первісною силою. Даріан зробив перший, вирішальний крок уперед, стаючи навпроти Ізольди. Його права рука ледь помітно, майже невидимо для оточуючих, ковзнула під розкішний плащ, пальці торкнулися прохолодного скла колби на грудях. 

Ментальний зв'язок із Лірою спалахнув сліпучим золотом. Час пішов на секунди.