Розділ 56

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь сизий туман, коли Даріан підійшов до мармурової купелі. Опустивши обличчя в крижану воду, він ретельно змивав залишки золотого світла, що після нічних відвідин досі примарно миготіло на його вилицях та шиї. Магія Натхненниці неохоче залишала його шкіру, поступаючись місцем звичній блідості. Він одягнув парадний мисливський каптан із цупкої темно-зеленої шкіри з важкими срібними застібками. Останній штрих — тонка скляна колба, запечатана воском, яка тепер була надійно притиснута до його грудей під захисною пластиною обладунку. Фальшива кров, здатна переписати історію імперії, гріла шкіру крізь тканину. 

На внутрішньому дворі палацу вже вирувало життя. Гавкали хорти, натягуючи повідці псарів, коні з сиплим іржанням били копитами об бруківку, висікаючи іскри, а королівські єгері перевіряли арбалети. Ізольда стояла на відкритій галереї другого поверху, загорнувшись у своє білосніжне хутро. Вона проводжала принца холодним, глибоко задоволеним поглядом. На її губах блукала зверхня посмішка: крижана герцогиня була впевнена, що її наречений просто боягузливо тікає від неї в ліси, намагаючись провести останній день свободи подалі від неї. Даріан підняв голову, зустрівся з нею поглядом і ледь помітно торкнувся крисів капелюха. Вона не знала, що цей день стане початком її власного звільнення чи полону. 

Загін рушив. Під гуркіт копит та звуки мисливських ріжків Даріан заглибився в прадавні ліси Ерни — похмурі, вікові нетрі, де дерева пам'ятали часи, коли Валлеріанів ще не було на цих землях. Мисливці Оріона й королівська гвардія йшли за ним слід у слід, але принц мав інший план. Щойно вони перетнули першу річкову заставу, Даріан навмисно пустив свого вороного жеребця в галоп, заганяючи його в найглухіші, непрохідні нетрі, зарослі диким терном та мохом. Королівські єгері, обтяжені важким спорядженням, почали відставати, гублячись серед примарних стовбурів. Принц майстерно заплутував сліди, відриваючись від усього світу. Поки гвардія Оріона десь далеко на півдні шукала вигаданий слід королівського оленя, Даріан осадив коня біля закруту Сліпого яру. Повітря тут було дивно прохолодним. 

З хащів повільно, без жодного звуку випірнув інший вершник. Родерік. Північний лорд скористався традицією і теж поїхав на полювання з окремим загоном Півночі, нібито щоб потішити свою леді свіжою дичиною. Тепер двоє чоловіків опинилися сам на сам серед вікових дерев, де їх міг чути лише вітер. Родерік зупинив коня за два кроки. Його обличчя було суворим, а на вусах осіла паморозь. Без зайвих слів лорд простягнув руку в жорсткій шкіряній рукавиці. Даріан перехопив його долоню. Ментальний контур принца, що тонко вібрував у такт із колбою на грудях, передав Родеріку чіткий імпульс готовності. 

— Все готово, — тихо сказав Даріан, дивлячись у світлі очі північного вовка. — Суміш у мене. Завтра під час церемонії, коли жерці почнуть закликати стихії, я викличу грозовий туман. Зала зануриться в темряву на тридцять секунд. Спочатку ми думали, що ти вийдеш із лівого крила вівтаря, і я передам тобі колбу, щоб розбити її об камінь. Але тепер буде краще, якщо це зроблю я, так буде менше підозр. 

Родерік міцно стиснув його руку, так що шкіра затріщала. 

— Мої люди перекриють західну браму палацу, як тільки купол вівтаря закриється, — залізно відповів капітан варти. — Якщо твоя помічниця не помилилася з фільтром, стародавній камінь прийме мій лід. Оріон не зможе скасувати магічний шлюб. Але пам'ятай мою умову, Валлеріане: якщо вівтар почне випалювати Ізольду, я не чекатиму кінця ритуалу, щоб знести тобі голову. 

— Вона не помилилася, — відрізав Даріан, згадуючи чисте, всеперемагаюче золото Ліри. — Зустрінемося на церемонії, лорде. 

Родерік кивнув, розвернув коня і миттєво зник у гущавині, наче його й не було. Даріан повільно видихнув.  

Коли Даріан повертався до палацу на заході сонця, небо над Ерною забарвилося в тривожний, криваво-багряний колір. Принц тримав у тороках сідла вбитого лісового вовка — данину традиції батька, але його погляд був прикутий до високої вежі на північному боці цитаделі. Він відразу помітив, що атмосфера в замку змінилася. На подвір'ї панувала мертва, гнітюча тиша. Гвардійці Оріона перешіптувалися, уникаючи погляду принца. Даріан рушив до Північної вежі, і його серце пропустило удар, а в грудях хворобливо ворухнулася гроза. 

Варта біля підніжжя вежі подвоїлася. Замість звичайних чотирьох солдатів там тепер стояло вісім важкоозброєних гвардійців у чорних панцирах, а поруч із ними Даріан помітив особистих слуг своєї нареченої, які тримали кадила з тліючими північними травами — контур, що пригнічував чужу магію. Жахлива здогадка обпалила його розум через ментальний зв'язок, який мовчав, забитий глухим, важким холодом, що міг належати лише одній людині в цьому палаці. 

Чи заходила крижана принцеса до Ліри, поки принца не було в палаці? І якщо так, то що саме вона встигла дізнатися за ці кілька годин? Даріан прискорив крок, готовий знести ці двері разом із вартою.