Розділ 55

Даріан прийшов глибокої ночі, коли Ерна остаточно заснула під наглядом своїх двох німих місяців. Цього разу він не просто вислизнув із палацу — він ризикував усім. Посилена варта Ізольди вже виставила пости біля Північної галереї, і принцу довелося задіяти старі контрабандистські ходи в підмурках замку, щоб дістатися вежі непоміченим. Він увійшов, важко дихаючи, і мовчки поставив на стіл важкий оксамитовий згорток. 

Ліра, яка сиділа на підвіконні, з підозрою подивилася на пакунок, а потім на Даріана. Принц виглядав виснаженим. Палацові інтриги, постійний тиск батька, який вимагав негайного шлюбу з Ізольдою, та необхідність грати роль слухняного спадкоємця висмоктували з нього сили не гірше за непідконтрольну магію. Його шрам на обличчі здавався яскравішим на блідій шкірі, а плечі під розстебнутим чорним каптаном були опущені. 

— Що це? — тихо запитала вона. 

— Те, що ти просила, — Даріан безсило опустився у старе крісло біля каміна й заплющив очі, підпираючи голову рукою. — Магічні пігменти з південних колоній. Родоніт, ультрамарин і справжнє товчене золото. Мій батько тримає їх у таємній скарбниці для реставрації королівських реліквій. Якщо охорона помітить зникнення... підніметься на сполох увесь замок. 

Ліра підійшла до столу і розгорнула оксамит. Всередині лежали кришталеві флакони, наповнені порошками такої чистоти й насиченості, що здавалося, ніби вони самі випромінюють світло. Це були фарби, створені спеціально для Ейрісів — фарби, які могли резонувати з душею Натхненниці. Вона поглянула на Даріана. Він сидів нерухомо, його дихання було повільним. Він приніс їй це, ризикуючи власною головою. Не для того, щоб вилікувати себе, адже для цього йому було достатньо просто тримати її за руку. Він зробив це, тому що бачив, як вона в'яне без свого мистецтва. 

Ліра відчула, як у грудях щось боляче стиснулося. Вона взяла один із чистих папірусів, що залишилися у вежі, розвела родоніт та ультрамарин і підійшла до мольберта. 

— Не рухайся, — тихо наказала вона. 

Даріан ледь підняв повіки, але не поворухнувся. Ліра почала малювати. Її пензель рухався швидко. Спочатку на папері з'явилися гострі, темні лінії: важкий силует крісла, похмурі стіни вежі, суворі контури його мундира. Вона малювала його обличчя: лінію щелепи, затяту складку на губах, глибокий шрам, що перекреслював щоку. Вона намагалася вкласти у кожен мазок свою колишню ненависть, свій біль, пам'ять про Криваву ніч. Але магія Творення, що прокинулася в її жилах, більше не підкорялася розуму. Вона підкорялася серцю. 

Що довше Ліра дивилася на втомленого принца, то сильніше змінювалися кольори на полотні. Ультрамарин в його очах перестав бути холодним і гнівним — він став глибоким, як нічне небо, повним прихованого болю та самотності. Родоніт на губах пом'якшав. І раптом сталося те, чого Ліра боялася найбільше. 

Її пальці самі потягнулися до флакона з товченим золотом. Як тільки пензель, змочений у золотому пігменті, торкнувся паперу, портрет ожив. Це не була звичайна фарба. Магія Ейріс спалахнула на полотні, і малюнок почав випромінювати м'яке, пульсуюче, неймовірно тепле золоте світло. Воно розлилося по кімнаті, витісняючи холодні сутінки двох місяців і зігріваючи камінь вежі. Портрет Даріана світився так, ніби був написаний самим сонцем. Це була чиста, концентрована енергія Натхнення, найвища форма магії, на яку була здатна її династія. 

Ліра з жахом відступила на крок, впустивши пензель на підлогу. Золота фарба залишила яскравий слід на її сукні. Вона дивилася на портрет, і дика, руйнівна правда вдарила її в саме серце. Справжні фарби Ейрісів світилися лише тоді, коли Натхненниця вкладала в них своє істинне, найглибше почуття. Вони світилися лише тоді, коли митець знаходив джерело своєї сили. Її найлютіший ворог. Син чоловіка, який вирізав її сім'ю. Принц-руйнівник, чий рід вона проклинала щоночі. 

Він став її єдиним джерелом натхнення. 

Магія Ліри більше не належала їй — вона назавжди сплелася з його синьою блискавкою. Вона не могла творити без нього. Вона не могла бути собою без цього грозового принца. Даріан повільно підвівся з крісла і підійшов до мольберта. Золоте світло від малюнка м'яко лягло на його обличчя, змиваючи втому і підкреслюючи синяву очей. Він довго дивився на свій портрет, а потім перевів погляд на Ліру, яка тремтіла від усвідомлення власної катастрофи. 

— Це... прекрасно, — тихо сказав він, протягуючи руку, щоб витерти сльозу, яка раптом скотилася по її щоці. 

— Не чіпай мене, — прошепотіла Ліра, хоча її власна золота іскра вже тягнулася до його пальців. — Я ненавиджу тебе. Чуєш? Я ненавиджу тебе... 

Але золоте світло портрета, що продовжувало зігрівати їх обох, безжально викривало цю брехню. Стіна ненависті дала тріщину, яку вже ніщо не могло затягнути.