Розділ 54

Наступного ранку палац Ерни здригнувся від оглушливого, урочистого реву срібних сурм. Золоті брами розчинилися навстіж, пропускаючи кортеж, на який так чекав король Оріон. Ізольда Вальден поверталася із Суворого Краю. 

Її поява змусила замовкнути навіть найбалакучіших придворних. Леді Півночі виходила з карети повільно, мов сама зима, що сходила на південну землю. Вона була вбрана в білосніжні шати, які здавалися витканими не з тканини, а з чистого ранкового інею та спресованого снігу. Важкий поділ сукні, розшитий тисячами дрібних діамантів, тихо шелестів по мармурових плитах, залишаючи за собою ледве помітний холодний туман. Її сріблясто-біле волосся було зібране у високу, складну зачіску, що нагадувала крижану корону, а бліда шкіра здавалася абсолютно прозорою. 

Даріан чекав її на чолі королівської гвардії. Поруч із ним, як і належало за протоколом, стояв капітан її північної варти Родерік. Його обличчя було застиглою маскою відданого слуги, і жоден мускул не здригнувся на його обличчі, коли Ізольда пройшла повз, хоча ментальний контур Даріана вловив ледь помітне, різке падіння температури навколо лорда. Ізольда зупинилася за крок від принца. Вона випрямилася, дивлячись на Даріана з висока, попри те, що була нижчою за нього на голову. У її світло-блакитних очах, позбавлених будь-якого тепла, палахкотіла звична зневага. 

— Мій прекрасний кузене, — її голос прозвучав як хрускіт тонкого льоду під чоботом. Обличчя Ізольди спотворила тонка, уїдлива посмішка, а з вуст злетіли перші колючі фрази. — Сподіваюся, ти встиг насолодитися своєю самотністю в цьому задушливому південному гнізді. Затям собі: це був останній раз, коли ти зміг відправити мене додому під приводом традицій. Більше я такого не дозволю. Коли я стану королевою Ерни, правила тут встановлюватиму я. І перше, що я зроблю — вимету весь непотріб із твоїх покоїв. 

Даріан навіть не поворухнувся. Завдяки суміші в колбі, яку він надійно сховав, та спокою, який дарував ментальний зв'язок із Лірою, принц залишався абсолютно байдужим до її кпинів. Він просто не звертав на це уваги. Для нього вона вже була фігурою, яку вивели з гри. 

— Радий твоєму поверненню, Ізольдо, — спокійно, майже байдуже відказав Даріан, дивлячись повз неї. — Мене мало хвилюють твої амбіції щодо палацу. Скажи мені головне: чи пройшла ти всі необхідні обряди очищення на Півночі, яких вимагає наш вівтар? Камінь не прийме непідготовлену кров. 

Принцеса незадоволено зморщила ніс, зачеплена його байдужістю. 

— Звісно, пройшла, — різко відрізала вона. — Мій лід чистий і готовий підкорити твою дику грозу. Весілля через два дні, Даріане. Порадь своїм кравцям затягнути твій парадний мундир тугіше, щоб ти не впав непритомний перед вівтарем від власного безсилля. 

— Прекрасно, — принц ледь помітно кивнув. — Тоді відпочивай. Весілля справді за два дні. А завтра, в останній день перед церемонією, я йду на полювання. Це давня традиція Валлеріанів — пролити кров дикого звіра в лісах Ерни, перш ніж пролити свою на вівтарі. Мене не буде в палаці до самого вечора. 

Ізольда лише зневажливо пирхнула, розвертаючись до своїх фрейлін:  

— Розважайся зі своїми собаками, принце. Поки ти шукатимеш оленів, я займуся підготовкою. 

Вона рушила вглиб палацу, ведучи за собою шлейф із холоду та гордості. Родерік разом із північною вартою рушив слідом, тримаючись на відстані, але Даріан знав: кожен із них тепер рахував години. Завтрашнє полювання було не просто традицією. Це був ідеальний привід для Даріана залишити палац і дати Лірі можливість зробити фінальні приготування у вежі без зайвих очей шпигунів Ізольди. Шахова дошка була готова, як і фігури на ній. Останній день перед бурею розпочався.