Розділ 52

Ритуальна зала Білого Замку, висічена в серці скелі під глибокими фундаментами, дихала віковим холодом. Тут не було смолоскипів, лише блакитнувате сяйво стародавніх кристалів льоду, вмурованих у стіни, та тьмяний блиск срібла. По колу зали, наче кам'яні статуї, застигли старійшини північних родів. Їхні обличчя, приховані важкими хутряними каптурами, не виражали нічого, крім суворого очікування. Для них цей ритуал був священним. У самому центрі колони, покоїлася Родова Чаша Вальденів. Викувана з метеоритного заліза, вона була наповнена кришталево чистою, талою водою з прадавнього льодовика. 

Ізольда увійшла в коло повільно, впевнено, шурхотячи важким шлейфом темної сукні. Її батьки, герцог Сигізмунд та Брунгільда, стояли трохи позаду, біля входу. Напруга матері була настільки відчутною, що повітря навколо неї тріщало від іскор, але Ізольда навіть не повернула голови. Вона прорахувала кожен ризик під час безсонної ночі. Родову магію чаші справді неможливо було підкупити чи обдурити алхімією. Вода реагувала на енергетичний зліпок душі й тіла, забарвлюючись у чорний колір зради, якщо дівчина належала іншому. Але Ізольда знайшла шпаринку в самому визначенні північної магії. Лід не змінює суті води, він лише фіксує її стан, створюючи ілюзію форми. 

“Камінь реагує на те, що торкається води. Але що, як вода не торкнеться моєї суті?” — ця думка була божевільною. 

Головний старійшина, чия борода була схожа на замерзлий мох, стукнув залізною палицею об камінь. 

— Ізольдо з роду Вальденів, спадкоємице Півночі. Кров прагне чистоти перед тим, як злитися з південною грозою. Подовж свій рід у чаші пращурів. 

Ізольда підійшла до постаменту. Вона взяла родинний кинджал, який їй передав батько, і без вагань провела гострим лезом по долоні. Червона, густа кров виступила на шкірі. У залі запанувала мертва, гнітюча тиша. Брунгільда заплющила очі, не в силах дивитися, як зараз заплямується честь їхнього роду. Ізольда простягнула руку над чашею. Перша крапля її крові зірвалася вниз. 

Але за долю секунди до того, як кров торкнулася водної гладі, Ізольда задіяла свій прихований магічний контур. Вона не намагалася змінити воду — вона змінила структуру простору на самій поверхні чаші. Її магія миттєво створила мікроскопічний, невидимий для ока шар абсолютно прозорого, дзеркального льоду, який крихта за крихтою покрив воду. Це була крижана призма, яку вона вирощувала в покоях усю ніч. Крапля крові впала на цей невидимий лід. 

Для старійшин це виглядало так, ніби кров розчинилася у воді. Насправді ж вона розтеклася по ідеальній крижаній лінзі. Завдяки унікальній властивості цього дзеркала, світло від кристалів проходило крізь кров і відбивалося назад, створюючи ілюзію кришталевої, незайманої чистоти. Справжня вода під льодом навіть не ворухнулася, залишаючись незайманою її гріховною суттю. Ізольда тримала контур силою своєї волі. Її дихання залишалося рівним, хоча скроні стискав пекельний біль — утримувати таку тонку ілюзію під пильним наглядом десятка найсильніших магів було за межею людських можливостей. 

Минула хвилина. Вода в чаші залишалася сліпучо-прозорою, сріблястою, без жодного натяку на темряву чи каламуть. Старійшини схилили голови, і по залі прокотився полегшений, гулкий шепіт. 

— Кров чиста, — урочисто проголосив головний старійшина. — Пращури благословляють спадкоємицю. Лід Північних земель готовий до союзу. 

Ізольда повільно притисла до грудей поранену долоню, ховаючи тремтіння пальців. Вона розвернулася і подивилася на батьків. Мати ледь не осіла на підлогу, судорожно вхопившись за руку чоловіка, а в очах герцога Сигізмунда спалахнуло дике, суміщене з жахом, захоплення своєю донькою. Сьогодні їй пощастило і вона сподівалася, що не накличе гнів пращурів за свій обман. Виходячи із зали під поглядами старійшин, Ізольда дозволила собі ледь помітну, холодну посмішку. Вона довела, що її розум гостріший за будь-який магічний закон. Тепер вона повертається в Ерну, готова зустріти Даріана Валлеріана обличчям до обличчя.