Розділ 51

Коли остання крапля зникла в колбі, а напруга в повітрі нарешті розвіялася, залишивши по собі лише присмак озону та металу, Ліра безсило осіла на підлогу. Магічне виснаження накрило її, наче важка ковдра. Вона не встигла навіть помітити, як заснула, схиливши голову на край столу. Даріан стояв поруч, стискаючи в кулаці колбу. Він мав би піти. Мав би повернутися до своїх покоїв, де кожен крок контролюється Оріоном, де стіни просякнуті обов’язком і холодом. Але ноги не слухалися. 

Він повільно опустився на підлогу поруч із нею. У Північній Вежі панувала тиша, порушувана лише далеким, ледь чутним завиванням вітру за вікном. Він дивився на Ліру. У напівтемряві її риси здавалися ще гострішими, ніж при світлі дня, а червоне волосся, розкидане по столу, виглядало як застигле полум’я. Принц відчував, як у грудях розливається дивне тепло, яке не мало нічого спільного ні з його грозовою магією, ні з гнівом на батька. Це було щось нове — повільне, тягуче, наче мед, і водночас небезпечне. Думка про те, що він починає закохуватися в неї, вдарила блискавкою. Вона здалася йому шаленою. Це було самогубство, безумство в очах Валлеріана. Але, дивлячись на те, як рівно підіймаються її груди уві сні, він розумів: ця небезпека — найприємніше, що з ним траплялося за всі двадцять років життя. 

Він протягнув руку, вагаючись лише мить. Його пальці, ще досі відчуваючи залишковий біль від опіків, торкнулися її щоки — шкіра Ліри була прохолодною і ніжною. Він не міг втриматися. Схилившись зовсім близько, Даріан ледь торкнувся губами її шкіри, залишаючи ледь відчутний, майже невагомий поцілунок. Він знав, що завтра настане світанок, і їм доведеться знову грати ролі полонянки та принца. Але в цю хвилину, у цій забутій богами вежі, він дозволив собі розкіш не бути Валлеріаном. Даріан залишився сидіти поруч, охороняючи її сон, і вперше за багато років він не відчував страху перед тим, що принесе завтрашній день.