Розділ 50

Ніч опустилася на Ерну, принісши із собою густий, липкий туман, який надійно сховав дві постаті, що прослизали крізь тіні внутрішнього двору. Даріан ідеально знав розклад королівської варти. Використовуючи таємні переходи, він без жодного звуку провів Родеріка повз пости гвардії прямо до гвинтових сходів. Його магія уже спала зі Північної Вежі, тож Родерік міг не боятися входити сюди. 

Засув тихо ковзнув убік. 

Ліра чекала на них. Вона стояла в центрі кімнати, освітлена лише примарним сяйвом двох місяців, що пробивалося крізь хмари. Її темно-зелена сукня зливалася з напівтемрявою, а червоне волосся здавалося темним, майже чорним. Коли Родерік переступив поріг, він миттєво відчув, як змінилася атмосфера. Повітря у вежі більше не пахло вогкістю чи тліном — воно дихало живою магією, від якої по шкірі лорда пробігли сироти. Північний маг не знав, хто саме ця дівчина. Даріан тримав її походження в найсуворішому секреті, сказавши лише, що вона — ключ до обману вівтаря. Але Родеріку, як лорду стародавнього роду, не потрібні були пояснення. Його внутрішній магічний компас чітко вказав на дику, первісну велич, що виходила від цієї тендітної постаті. 

Ігноруючи принца, Родерік зробив три кроки вперед і, підкоряючись невідомому навіть йому самому імпульсу, схилив голову та опустився на одне коліно, виражаючи вищий ступінь поваги. Ліра на мить завмерла. Побачити, як північний лорд, капітан варти, схиляється перед нею, полонянкою, було дивно. Проте вона швидко повернула собі незворушність. 

— Підведись, лорде Родеріку, — тихо, але владно сказала вона. — У нас мало часу. Дай мені свою руку. 

Родерік підвівся й без вагань протягнув їй широку долоню, вкриту шрамами від зброї. Ліра взяла його за пальці — її рука була прохолодною, але впевненою. Кінчиком срібного ножа вона зробила швидкий, глибокий надріз на його долоні. Кров північного лорда виявилася густою, яскраво-червоною, і від неї миттєво повіяло чистим морозним холодом, а на краях рани замиготіли дрібні крижані кристали. Дівчина підставила невелику кришталеву чашу, збираючи кілька важких крапель. 

— Тепер іди, — Ліра підняла на нього свої темні очі. — Наступного разу ви побачитесь вже біля вівтаря. Будь готовий. 

Родерік коротко кивнув Даріану, затиснув порізану долоню і так само беззвучно, як і прийшов, залишив вежу. Принц зачинив за ним двері й повернувся до Ліри, яка вже опустилася на коліна біля столу. Настав час для найскладнішого етапу. Даріан мовчки спостерігав, не сміючи навіть дихати голосніше, щоб не порушити її концентрацію. 

Ліра заплющила очі й зробила глибокий вдих. Вона потягнулася всередину свого джерела, туди, де з минулої ночі ретельно зберігала їх з’єднану силу — ту саму синьо-золоту нитку, в яку запечатала кров Валлеріанів та свою власну силу Натхненниці. З її губ зірвався тихий стогін болю, коли вона змусила цю нитку вийти крізь кінчики її пальців. Тонке, мерехтливе волокно, що світилося неоновим синім та гарячим помаранчевим, повільно опустилося в чашу з крижаною кров’ю Родеріка. Як тільки тонка синьо-золота нитка, зіткана з їхньої спільної сили, торкнулася густих червоних крапель на дні чаші, кров Родеріка буквально закипіла. Повітря навколо посудини забриніло від колосальної напруги: прадавній холодний лід Півночі зустрівся з грозою Валлеріанів та золотом Натхненниці. Матерія чинила опір, сичала й випускала легку цівку сизого пару. 

Чужа кров почала повільно змінювати свій колір, закручуючись у вигадливому, несамовитому вихорі, підкоряючись волі творців. Магія Ліри у цьому хаосі виступала надійним сполучним мостом. Вона ювелірно обплітала кожну молекулу північної сили Родеріка, шар за шаром покриваючи її щільною, ідеально сфальсифікованою обманною оболонкою роду Валлеріанів. Це була бездоганна ілюзія, здатна обдурити навіть найдавніші артефакти крові. За кілька хвилин шалений вихор у чаші нарешті вщух, зафіксувавши нову форму. Тепер на дні залишилася абсолютно однорідна, густа й темна субстанція. Вона заворожуюче пульсувала зсередини ледь помітними, примарними синіми спалахами, зовні виглядаючи як кров, але глибоко в собі, під надійним золотим замком, вона все ще несла справжній відбиток крижаного лорда. Магічна підробка була завершена.  

Ліра тремтячими пальцями взяла маленьку скляну колбу на срібному ланцюжку і обережно перелила туди отриману суміш. Вона щільно запечатала її воском і протягнула Даріану. 

— Ось твій пропуск на волю, Валлеріане, — важко дихаючи, промовила вона, дивлячись на флакон. — У потрібний момент біля вівтаря, коли підніметься грозовий туман і ти відступиш у тінь, ти маєш непомітно передати цю колбу Родеріку, або... ні. Ти сам проллєш її на камінь замість своєї крові, випускаючи цю суміш. Вівтар розпізнає твій магічний код, відкриє замок, але прийме серце і лід Родеріка, які змішані всередині. 

Даріан узяв теплу колбу з її рук. Він стиснув скло в кулаці, відчуваючи, як усередині все співає від усвідомлення того, що їхній шалений план щойно став реальністю. Залишався лише один день. Одна доба до повернення Ізольди та фінального акту цієї смертельної гри за престол.