Розділ 48

Коли важкі двері вежі зачинилися і кроки Даріана остаточно затихли на сходах, тиша в кімнаті звалилася на Ліру всією своєю вагою. Повітря все ще було густим від залишків озону та палючого золотого світла. Дівчина зробила хиткий крок назад, її коліна підгиналися, а в грудях усе стискалося від дикого страху. Вона це зробила. Вона вимовила це ім’я вголос. Вона віддала свою найбільшу, найстрашнішу таємницю людині, чий батько знищив усе її життя. 

20 років. Двадцять довгих років мовчання, принижень, переховувань у бруді, підземеллях і злиднях. Вона звикла придушувати свій голос, Ховати очі, фарбувати волосся й щодня переконувати себе, що вона — ніхто, звичайна бродяжка без минулого й майбутнього. І ось тепер, перед Валлеріаном, ця стіна розсипалася на порох. 

Ліра безсило опустилася на холодну підлогу біля вікна, обхопивши себе руками. Тіло дрібно тремтіло. Але найдивнішим було те, що разом із панікою всередині піднімалася дивна, майже невагома легкість. Вона більше не була одна зі своєю правдою. Вона заплющила очі, і спогади, які вона роками нещадно придушувала, вирвалися на волю гарячою лавиною. 

Вона майже не пам'ятала обличчя матері, лише розмитий силует, огорнутий м'яким золотим сяйвом, і тихий, заколисуючий голос. Але сни... Сни повертали їй те, що забрала та ніч. Їй часто снився Небесний Замок — не ті похмурі руїни, покриті попелом, які вона бачила нещодавно, а стародавній, величний край, де вежі врізалися в самі хмари. У цих снах сонячне світло грало на білосніжному мармурі, у високих садах цвіли сріблясті квіти, а повітря було настільки чистим і насиченим магією, що дихати ним було як пити джерельну воду. 

Вона бачила у снах свою родину: сміх інших Натхненниць, які виводили в повітрі складні магічні візерунки, тепло материнських рук і золотий пилок, що м'яко кружляв у вечірньому повітрі, мов світлячки. У тих снах вона не вигрібала попіл і не ховалася від королівських шукачів. Вона була вдома. А потім сон завжди перетворювався на кошмар: червоне полум'я, тріск палаючих балок, крики, сині розряди грозової магії Оріона, що розривали нічне небо, і холодні руки няньки, яка тулила її до себе в темряві підземелля, шепочучи: “Мовчи, Ліраелло... мовчи, якщо хочеш жити...” 

Ліра розплющила очі. Він не викликав варту, не злякався. У його очах вона побачила не погрозу, а повагу й біль, який зрівнявся з її власним. 

— Ліраелла Ейріс, — тихіше за шелест вітру прошепотіла вона у порожнечу вежі, повертаючи собі власне ім'я. 

Вона випрямила спину. Ментальний зв'язок із Даріаном на самому дні її свідомості все ще пульсував рівним, надійним теплом. Маски справді були спалені. Тепер у неї залишався лише один шлях — уперед, туди, де вона або поверне свій дім, або згорить разом із цим гнилим троном.