Розділ 47

Дорога до Північної Вежі здавалася Даріану безкінечною, хоча він долав знайомі сходи за лічені хвилини. Після ночі, проведеної в гарячкових роздумах про неї, та після пекельної розмови з Оріоном, який міряв життя майбутніх поколінь штампами магічних контурів, принцу було просто необхідно її побачити. Ліра стала його єдиною точкою реальності в цьому палаці, вибудованому на брехні та крові. Він штовхнув двері вежі рішучіше, ніж зазвичай. Ліра сиділа біля вікна, підібгавши під себе ноги. Почувши гуркіт, вона різко повернулася. Її джерело вже не було таким виснаженим, і навколо її пальців знову слабко вилися золоті іскри. 

— Ти знову приходиш без попередження, Валлеріане, — різко кинула вона, підводячись. — Чи ти забув про хороші манери і не знаєш, що варто стукати? 

— Мені начхати на манери, — Даріан зачинив двері й підійшов до неї майже впритул, не даючи їй можливості сховатися за своєю звичною уїдливістю. Його погляд був темним, важким і настільки проникливим, що Ліра мимоволі зробила крок назад, впершись спиною в підвіконня. — Я не спав усю ніч. Я розмовляв із батьком. Він чекає нашого шлюбу з Ізольдою, щоб отримати дитину з чистою магією. Він готовий знищити мене, якщо я не дам йому цього. 

— Тоді йди і виконуй волю свого короля, — огризнулася вона, намагаючись відвести очі. — Чому ти тут? 

— Тому, що не можу інакше, — Даріан перехопив її за плечі, змушуючи дивитися прямо на себе. Ментальний зв'язок між ними спалахнув, передаючи їй весь його нічний відчай та гарячковий пошук істини. — Я думав про тебе, Ліро. Натхненниці були знищені. Мій батько особисто перевіряв кожне тіло, кожну дитину в замку Ейрісів двадцять років тому. Жодна з них не могла вижити. Самозванки, які намагалися підробити ваше золото, згорали за секунду. Твоя сила — величезна. Вона підкорила мою грозу, вона переписує простір цієї вежі. 

Він стиснув її плечі трохи сильніше, і його голос став тихим, але гострим, як лезо меча: 

— Годі брехати. Годі ховатися за маскою бродяжки. Хто ти така насправді, Ліро? Чия кров тече в твоїх венах? 

Ліра важко дихала, її груди здіймалися під темно-зеленою тканиною. Вона спробувала вирватися, її обличчя перекосилося від гніву, а золото на її пальцях спалахнуло гарячим помаранчевим вогнем, обпікаючи його долоні. 

— Відпусти мене! Ти не маєш права вимагати цього! — вигукнула вона, і в її голосі почулися сльози, змішані з багаторічною люттю. — Твій батько вбив мою матір! Ваш рід забрав усе, що я мала! 

— Тож скажи мені це! — крикнув Даріан у відповідь, ігноруючи біль від опіків на своїх руках. Його очі світилися неоновим світлом, але в них не було безумства — лише дике, непереборне бажання почути її справжнє ім'я. — Змусь мене нести цей тягар разом з тобою! Хто ти?! 

Цей натиск, ця відвертість принца, який стояв перед нею без жодного захисту, нарешті зламали її останній щит. Стіна, яку вона вибудовувала двадцять років, рухнула з гучним тріском. 

— Я Ліраелла Ейріс! — на одному диханні вигукнула вона, і з її тіла вирвалася така потужна хвиля золотого світла, що фрески на стінах вежі на мить завібрували. — Моя мати була Верховною Натхненницею Ерни! Тією самою, яку твій батько власноруч розіп'яв на палацовій площі! Наша стара нянька сховала мене в підземеллях під старим лахміттям,  щоб ваші шукачі мене не знайшли! Я — спадкоємиця Небесного замку, Валлеріане! Справжня королева тих земель, які ви перетворили на бруд під своїми чоботами! 

Вона замовкла, важко ковтаючи повітря, і з її очей скотилася одна єдина, гаряча сльоза, що блищала золотом. Вона вибовкала все. Вона віддала йому свою найстрашнішу таємницю, яка могла коштувати їй життя. Даріан застиг. Його руки повільно сповзли з її плечей, але він не відступив ні на крок. У його погляді не було страху, не було бажання покликати гвардію чи здати її Оріону. У його синіх очах, що повільно повертали свій природний колір, застигло чисте, безмежне захоплення. Перед ним стояла не просто остання Натхненниця. Перед ним стояла дівчина, чий рід мав повне право стерти його сім'ю з лиця землі, але яка напередодні врятувала його від самознищення. Він повільно підняв руку і, цього разу неймовірно ніжно, майже не торкаючись, витер золоту сльозу з її щоки. 

— Я знав... — тихо, майже пошепки промовив принц, і через ментальний зв'язок Ліра відчула, як його серце шалено калатає від поваги та дивного, глибокого болю за неї. — Я знав, що твоє золото занадто чисте для цього світу. Тепер усе встало на свої місця. 

Ліра дивилася на нього крізь пелену сліз, вражена його реакцією. Напруга між ними не зникла, але вона трансформувалася в щось набагато небезпечніше. 

— Тепер ти знаєш усе, грозовий принце, — гірко сказала вона, випрямляючи спину. — Що ти робитимеш із цим? 

— Те, що ми й планували, — Даріан зробив крок назад, повертаючи собі залізний контроль, але його погляд залишався прикованим до неї. — Ми заберемо в Оріона все. Я приведу Родеріка, і ти створиш, те, що маєш. Ти повернеш собі свій дім, Ліро Ейріс. А я допоможу тобі підпалити цей гнилий трон. 

Він розвернувся і вийшов, залишаючи її в тиші вежі. Маски були спалені.