Розділ 46

У Білому Замку було чутно лише гарячковий, приглушений тупіт слуг та різкі, наче тріск криги, накази управительки. Північна резиденція нагадувала раптово розтривожений вулик. У центральних коридорах лакеї пакували скрині з родовими дарами, а в покоях принцеси панував справжній хаос. Посеред кімнати на низькому дерев'яному помості стояла Ізольда, застигла й бліда, мов мармурова статуя. Навколо неї навколішках повзали три швачки, чиї пальці тремтіли від напруги. Вони поспіхом підганяли по фігурі весільну сукню. Цю сукню вже сьогодні ввечері мали відправити окремим кортежем до Ерни. Проте сама Ізольда дивилася на своє відображення у дзеркалі з німим презирством. 

Атмосфера в покоях розжарилася до межі, коли двері відчинилися, і всередину швидким, важким кроком увійшли герцог Сигізмунд та герцогиня Брунгільда. Мати одним різким помахом руки вигнала переляканих швачок геть. Як тільки двері зачинилися, Брунгільда повернулася до доньки, і її обличчя, зазвичай манірне й холодне, зараз було спотворене панічним страхом. 

— Ритуальна зала готова, — важко дихаючи, вимовила мати. — Контур крові активовано. Доню, ти розумієш, що зараз відбудеться? 

Ізольда повільно зійшла з помосту. Гордовита осанка, але всередині все захололо від передчуття катастрофи. Суть прадавнього північного ритуалу була невблаганною. Перед тим, як вести спадкоємицю до чужого вівтаря, потрібно опустити руки в родову чашу з талим льодом. Якщо дівчина віддавала своє серце чи тіло іншому чоловікові, магічний фільтр чаші не очищував воду, а забарвлював її в брудний, каламутний колір зради. Це було тавро. Незмивна ознака того, що кров не чиста. 

Брунгільда підскочила до доньки, боляче вхопивши її за лікті. Її пальці були настільки холодними, що лід пропікав навіть важку тканину весільної сукні. 

— Ти спокійна... Ти занадто спокійна, Ізольдо! — засичала мати, і її голос зірвався на крик. — Але я знаю цей погляд! Скажи мені, що ти не зробила цієї дурості! Скажи, що ти не віддалася нікому перед поїздкою до столиці! Якщо чаша потемніє ї... старійшини побачать бруд у твоїй крові, Оріон дізнається про все ще до того, як твоя карета перетне кордон! Нас усіх знищать! Ти згубила Північ заради хвилинної пристрасті в чужих обіймах?! 

— Брунгільдо, замовкни! Твої істерики не допоможуть! — рявкнув герцог Сигізмунд, підходячи до них. 

Він уперше за багато років виглядав розгубленим. Сигізмунд знав свою доньку. Він бачив, як в глибині її синіх очей на мить промайнув ледь помітний, болісний спалах. Для досвідченого правителя цього було достатньо. Герцог гарячково заходив кімнатою, стискаючи руків'я свого замерзлого меча. Його мозок, зазвичай прагматичний і чіткий, зараз працював на межі можливостей, шукаючи вихід із пастки, яку вони самі ж скріпили. 

— Магію родової чаші неможливо підробити алхімією, — глухо, швидко заговорив батько, кусаючи губи. — Якщо вода потемніє, старійшини не випустять тебе з замку. Нам потрібен час. Потрібно заблокувати магічний контур зали... Або сказати, що ритуал переноситься через слабкість та втому... 

Ізольда мовчки дивилася на своїх наляканих батьків. Її продуманий, гострий розум уже вибудовував нову лінію оборони. Вона знала, що її кров не чиста для стародавнього закону. Вона знала, що Родерік залишив на її душі й тілі занадто глибокий слід. Але вона також знала, що відступати нікуди. 

— Заспокойтеся, батьку, — холодно обірвала вона гарячкові роздуми Сигізмунда, вивільняючи свої руки з міцної хватки матері. — Ритуал відбудеться. І чаша прийме мою кров. Підготуйте мені родинний кинджал.