Розділ 45

Світанок пробився крізь важкі оксамитові портьєри блідими променями. Даріан так і не зімкнув очей. Коли перше сонячне світло торкнулося срібного руків'я його меча, у двері покоїв тихо, але наполегливо постукали. На порозі стояв особистий камердинер короля — блідий, літній чоловік, який за роки служби навчився пересуватися палацом мов безтілесна тінь. Його очі були опущені донизу, а голос тремтів від прихованого страху. 

— Ваша Високосте... Його Величність король Оріон чекає на вас у Малій тронній залі. Негайно. Він наказав, щоб ви з'явилися без зброї та супроводу. 

Даріан лише коротко кивнув. Він навіть не став змінювати одяг, лише накинув на плечі темний плащ. Ментальний зв'язок із Північною Вежею вранці став тихішим, Ліра ще спала, і це давало йому дивну, холодну зосередженість. Зараз вона була йому життєво необхідна. Мала тронна зала була затягнута напівтемрявою. Оріон сидів не на троні, а в кріслі біля високого вікна, спостерігаючи, як сонце повільно піднімається над гострими шпилями Ерни. Король виглядав ще гірше, ніж напередодні. Його дихання було важким, свистячим, а пальці, що стискали кубок із вином, помітно тремтіли. Побачивши сина, він не вибухнув гнівом, як зазвичай. Ця тиша лякала набагато більше, ніж будь-яка гроза. 

— Сідай, Даріане, — глухо промовив Оріон, вказуючи на важкий стілець навпроти. 

Принц сів, тримаючи спину ідеально рівно. Між батьком і сином залягла важка, майже відчутна напруга. 

— Ти вчора дозволив собі зайвого, — почав король, і в його очах спалахнули сухі, згасаючі іскри. — Твоя магія виходить з-під контролю. Ти думаєш, я не бачу? Ти думаєш, я не знаю? Ти повторюєш мій шлях, сину. Але в мене немає часу чекати, поки ти навчишся стриманості. 

Оріон поставив кубок і подався вперед, важко спираючись ліктями на стіл. Його обличчя, порізане глибокими шрамами, було непробивною маскою. 

— Цей шлюб з Ізольдою — не просто забаганка. Це єдиний спосіб втримати корону на твоїй голові, коли я піду. Наша родова магія — це прокляття, Даріане. Вона дає нам абсолютну владу, але вона ж і пожирає нас ізсередини. Без льоду Ізольди або сили Натхненниць ми просто живі смолоскипи, які згорять до попелу. Та Ейрісів уже немає, а мені потрібен цей союз. Мені потрібні твої нащадки. 

Даріан відчув, як усередині все стиснулося від огиди, але його обличчя залишалося кам'яним. 

— Нащадки? — тихо перепитав він. — Ти поспішаєш із весіллям лише заради крові, яку можна буде використати для зміцнення  влади? 

— Саме так! — Оріон стукнув кулаком по столу, і по дереву пробігла тонка синя блискавка. — Мені потрібен спадкоємець, у чиїх венах гроза Валлеріанів буде приборкана північним льодом від самого народження. Дитина, яка не знатиме цього пекельного болю, який випалює нас із тобою. Дитина, яка зможе тримати імперію залізною рукою, не боячись збожеволіти від власного дару! 

Король підвівся, важко спираючись на палицю з набалдашником у вигляді блискавки, і підійшов до Даріана впритул. 

— Я віддав усе заради цього трону, — просичав він прямо в обличчя сину. — Я вирізав Ейрісів під корінь, я втопив їхній замок у крові, щоб звільнити місце для нашої династії. І якщо ти через свою гордість чи дурість зірвеш це весілля... Якщо ти не зможеш взяти Ізольду і дати мені онука з чистою, стабільною магією — я особисто визнаю тебе негідним корони. Я знайду інший спосіб передати владу, а тебе залишу згорати в твоєму власному вогні. Ти мене почув, сину? 

Даріан повільно підвівся, стаючи нарівні з батьком. Він дивився в очі тирану, якого колись боявся, але тепер, маючи за спиною таємне золото Ліри та готовність Родеріка, він відчував лише холод. Батько говорив про майбутнє, про корону і нащадків, як про фігури на шахівниці. Він навіть не підозрював, що його власна партія вже програна. 

— Я почув тебе, батьку, — спокійно і залізно відповів Даріан, дивлячись Оріону прямо в очі. — Весілля відбудеться. Вівтар, як і ти, отримає те, чого вимагає стародавній закон. Кров буде пролита, а магічний союз назавжди зафіксує владу над Північчю. 

Оріон пильно вдивлявся в обличчя сина, намагаючись відшукати бодай краплю фальші, але залізна витримка Даріана, підживлена ранковим спокоєм, була бездоганною. Король задоволено, хрипко засміявся і ляснув сина по плечу. 

— Добре. Іди, готуйся. У тебе залишилося менше доби до її повернення. Не розчаруй мене, сину. 

Даріан уклонився і вийшов із зали. Як тільки важкі двері зачинилися, він зробив глибокий вдих. Розмова з батьком остаточно спалила останні мости. Попереду була ще одна ніч, і Родерік мав з'явитися у Північній Вежі. Гра вступила в свою вирішальну, смертельну фазу.