Розділ 43

Засніжені шпилі Білого Замку — родового гнізда північних володарів — зустріли Ізольду непривітною, похмурою тишею. Коли королівська карета нарешті зупинилася на внутрішньому дворі, засипаному свіжою крупкою снігу, принцеса не дозволила собі жодного прояву втоми. Вона дочекалася, поки лакей відчинить двері, і ступила в морозне повітря з гордо піднятою головою, щільніше загортаючись у хутряне манто. Проте замість звичної урочистої зустрічі у дворі на неї чекав особистий конвой гвардії та похмурі обличчя батьків. Звістка про її раптове й поспішне повернення зі столиці випередила карету. Для північного клану, чиє благополуччя повністю залежало від майбутнього союзу з Валлеріанами, цей візит виглядав як катастрофа. 

Як тільки важкі дубові двері малої тронної зали зачинилися за Ізольдою, відрізаючи слуг та гвардійців, повітря в кімнаті буквально зазвеніло від напруги. 

— Ти збожеволіла?! — голос герцогині Брунгільди, матері Ізольди, пролунав занадто голосно у цій тиші. 

Вона зробила швидкий крок назустріч доньці, її очі палали неприхованою люттю, а з пальців зривалися дрібні крижані голки, що миттєво танули на підлозі. 

— Повернутися за кілька днів до весілля імперської величі? Без почету, потайки, як вигнана служниця! Ти хоч уявляєш, які чутки вже повзуть? Ще подумають, що все провалилося! Що ти не зуміла втримати принца, або, що ще гірше — зневажила королівську волю! Ти поставила під удар увесь наш рід, Ізольдо! 

Герцогиня важко дихала, її обличчя перекосило від гніву та страху перед гнівом південного короля. Для неї цей шлюб був єдиною гарантією того, що Північ не спалять сині блискавки Оріона. 

— Брунгільдо, вгамуй свій лід, ти руйнуєш контур кімнати, — глухий, спокійний голос герцога Сигізмунда розрізав крики дружини. 

Він стояв біля каміна, заклавши руки за спину. На його суворому, порізаному зморшками обличчі не здригнувся жоден мускул, проте в очах залягла глибока тривога. Батько підійшов до дружини, м’яко, але владно поклавши долоню їй на плече, змушуючи ту замовкнути. Потім він перевів важкий погляд на доньку. 

— Ізольдо. Твоя мати права в одному — твій приїзд виглядає як втеча. Поясни мені, що сталося в столиці. Даріан Валлеріан розірвав заручини? 

Ізольда слухала цей шквал звинувачень із абсолютно непроникним обличчям. Жоден мускул не здригнувся на її порцеляновій шкірі, хоча всередині все стискалося від усвідомлення того, наскільки близько вони підійшли до прірви. Вона повільно зняла шкіряні рукавички, виявляючи ідеальну витримку холодної та продуманої правительки, якою її виховували з дитинства. 

— Заспокойтеся, мамо. Нічого не провалилося, — її голос звучав рівно, чисто, мов джерельна вода під кригою. — Принц Даріан не розривав заручин.  

Вона зробила кілька кроків углиб зали, гордо випрямивши спину, і подивилася прямо в очі батькові, а потім — матері. 

— Мій приїзд — це не втеча, а необхідність, погоджена з майбутнім чоловіком. Я прибула сюди, щоб провести усі необхідні стародавні північні ритуали перед весіллям. Вівтар вимагає абсолютної чистоти та готовності нашої крові. Якщо ми не скріпимо мій лід родовими обітницями тут, у серці Півночі, стародавня магія імперії може відторгнути союз у вирішальний момент. Принц Даріан чудово це розуміє, тому й наполіг на моєму тимчасовому поверненні. У нас є дві доби, і я прошу вас підготувати ритуальну залу. 

Це була бездоганна брехня, народжена в її гарячкових роздумах під час тривалої подорожі. Ізольда знала, що батьки приймуть це пояснення, адже стародавня магія крові була єдиним, перед чим схилялися навіть найраціональніші північні лорди. Вона грала свою роль бездоганно, хоча в голові досі стукала єдина, смертельно небезпечна думка: “Що ти задумав, Даріане? І чи встигну я перехопити твій кинджал до того, як ти занесеш його над Родеріком?”