Розділ 38

Луна від потужного магічного сплеску все ще вібрувала в кам'яних стінах, коли Даріан, засліплений раптовим, нестерпним полегшенням і шаленим припливом чужих емоцій, зробив те, чого жоден із них не міг передбачити. Його пальці ковзнули вище, зариваючись у пасма червоного волосся, і він ривком притягнув Ліру до себе. Його губи накрили її палко, відчайдушно, з усім тим накопиченим болем і голодом. 

Ліра застигла в повному, паралізуючому ступорі. Світ навколо звузився до цієї єдиної точки дотику. Вона відчувала смак грози та озону на його губах, але тепер цей вогонь не руйнував — він грів. На якусь божевільну, коротку секунду ментальний зв'язок підказав її тілу відповідь. Вона відповіла на поцілунок, подавшись назустріч, впускаючи в себе його полегшення, його дику, щиру вдячність. Але вже за мить розум повернувся, наче удар крижаною водою. Він — Валлеріан. Син ката. Зірвавшись на ноги, Ліра з силою вперлася долонями в його груди, відштовхуючи принца від себе. Вона відлетіла на кілька кроків назад, важко дихаючи і шалено витираючи губи тильною стороною руки, вимазаною в золотий пил. 

— Не смій! — просичала вона, а її очі знову спалахнули диким вогнем. — Ніколи не смій цього робити! 

Даріан залишився сидіти на підлозі. Його мундир був розірваний, на шкірі досі виднілися сліди кіптяви. Повітря заходило в його тіло легко, без болю і запеклого кашлю. Він не розлютився на неї, навпаки, повільно підвівся і підійшов до неї. Принц м'яко, але настільки впевнено перехопив її за зап'ястя, що вона не змогла вирватися. Його тіло інстинктивно чіплялося за це неймовірне, життєдайне тепло Ейрісів. 

— Пробач, — тихо, але твердо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Це була магія. Твоє золото... воно звело мене з розуму. 

Він м'яко повів її назад, до стіни під криваво-червоною фрескою, яку вона намалювала. Сили Ліри остаточно вичерпалися, тому вона дозволила йому опустити себе на підлогу. Даріан сів поруч, плечем до плеча. Тут, під зображенням трагедії їхніх родів, останні маски були скинуті остаточно. Королівський принц і злиденна бранка перетворилися на двох змовників, які ділили одне прокляття. Даріан відкинув голову назад, спираючись на мармурову плиту, і заговорив. Його голос повністю втратив офіційний тон — тепер це був голос людини, яка нарешті побачила вихід із лабіринту. 

— Я був у батька, — тихо промовив він, не повертаючи голови, але тримаючи свою долоню поруч із її рукою, щоб золоті капіляри під її шкірою продовжували спокійно пульсувати. — Оріон помирає, Ліро. Його власна гроза жере його нутрощі так само, як це відбувалося зі мною ще хвилину тому. Він лютував через те, що я відіслав Ізольду, але мені вдалося витягнути з нього те, що нам потрібно. 

Ліра повернула до нього бліде обличчя, уважно прислухаючись до кожного слова, поки ментальний зв'язок підтверджував його абсолютну щирість. 

— Суть шлюбного ритуалу в Ерні незмінна століттями, — продовжив Даріан, і в його очах спалахнув небезпечний, розважливий блиск. — Вівтар вимагає двох речей: пролиття крові обох наречених на ритуальний камінь та обміну магічними клятвами. Усе інше — просто вистава для придворних лордів. Але батько проговорився про найважливіше. Коли він кричав на мене, він сказав: “Небажано лише одне — чинити опір”. 

Він повернувся до Ліри, і їхні погляди зустрілися. 

— Оріон попередив: якщо під час злиття магій на вівтарі моя гроза почне боротися з її льодом замість того, щоб підкоритися... вівтар вибухне. Цей резонанс просто випалить нам обом мізки. Стародавній камінь не прощає фальші всередині ритуального кола. 

Ліра повільно перевела погляд на свої руки, де золотий пилок остаточно згасав. На її губах з'явилася тонка, хижа посмішка, що нагадувала посмішку її войовничих предків. 

— Вибухне і випалить мізки... — тихо повторила вона, смакуючи кожне слово. — Значить, твій батько хоче слухняного союзу, щоб врятувати імперію і твою шкуру. Але він не знає, що твоя гроза підкоряється моєму золоту. 

— Саме так, — Даріан кивнув, і синя іскра лагідно ковзнула по його пальцях, демонструючи повну покору Натхненниці. — У нас є три дні, поки Ізольда на півночі. Біля вівтаря я не підкорюся її льоду. Ми спрямуємо мою грозу і твоє золото так, щоб повернути цю руйнівну силу проти самого вівтаря і тих, хто змусив нас там стояти. 

Він протягнув їй руку, пропонуючи скріпити цю нову, тепер уже повністю усвідомлену клятву. Ліра подивилася на його долоню. Страх і ненависть нікуди не зникли, але тепер попереду маячила свобода і можливість спалити Ерну дотла. Вона повільно поклала свою руку в його.