Розділ 37

Засув Північної Вежі не просто скреготнув — двері практично вибили сильним ударом. Даріан переступив поріг, і Ліра миттєво прокинулася, не розуміючи, що відбувається. Від страху вона відсахнулася до стіни. Принц був сам не свій. Його парадний темно-синій мундир був розстебнутий біля коміра, а дихання виривалося з грудей важкими, рваними поштовхами. Але страшнішим за все була магія. 

Вона більше не ховалася. Сині блискавки Валлеріанів зривалися з його пальців, із тріском б'ючи в кам'яну підлогу та залишаючи на ній чорні випалені сліди. Очі Даріана світилися сліпучим неоновим світлом, у якому зникли зіниці. Сварка з батьком-королем, примус до негайного шлюбу з Ізольдою та необхідність приховувати живу Ейріс остаточно підірвали його контроль. 

— Геть... — хрипко видавив він, дивлячись на Ліру крізь пелену синього вогню. — Тікай у куток... я не втримую її... 

Він зробив крок до крісла, але коліна принца підкосилися. З глухим стогоном Даріан упав прямо на холодні мармурові плити. Його тіло звело судомою. Синій електричний шторм навколо нього спалахнув із новою, самовбивчою силою, випалюючи тканину  мундира ще більше і змушуючи його шкіру покриватися пухирями, з яких сочилося те саме згубне світло. Він згорав. Швидко, безжально, прямо на її очах. Ліра застигла, притиснувшись спиною до холодної стіни. 

Усередині неї спалахнула жорстока, кривава боротьба. “Залиш його”, — шепотів їй голос із минулого. — “Нехай згорить. Він — син тирана. Його смерть — це перша справедлива кара для Валлеріанів. Просто стій і дивись”. Це було так легко. Їй не потрібно було нічого робити. Але погляд дівчини впав на його обличчя. Перекошене від пекельного болю, зі зціпленими до крові зубами, воно більше не належало всемогутньому принцу. Перед нею лежав той самий п'ятирічний хлопчик, який задихався від власного дару, поки за вікнами гинув її світ. 

— Прокляття... — на мить заплющивши очі, прошепотіла Ліра, а тоді кинулася вперед. 

Вона впала на коліна поруч із ним, майже фізично продираючись крізь колючий, тріскучий бар’єр синіх іскор, які боляче жалили її шкіру. І хоч сама Ліра була смертельно виснажена, а її власне тіло тремтіло від шторму чужих емоцій і браку сил, вона не дала собі часу передумати. Ейріс розкрила долоні й рішуче поклала їх прямо на груди Даріана, туди, де під ребрами вирував епіцентр синього божевілля. 

Удар. 

Світ навколо них вибухнув. У ту ж секунду, як її долоні торкнулися його обличчя та грудей, з її тіла вирвалося чисте, концентроване золото. Це було помаранчево-золоте полум'я, яскраве й гаряче, наче розплавлене сонце. Золотий вогонь Ліри інстинктивно, як рідна стихія, кинувся назустріч синім блискавкам Даріана. Вони не знищували одна одну. Вони спліталися. Ліра з подивом і страхом дивилася на власні руки. З-під її нігтів, крізь загрубілу від бруду й праці шкіру, пробивалися живі золоті капіляри. Синій і золотий потоки закрутилися в шаленому, прекрасному вихорі. Магія Натхненниці огортала кожну хижу блискавку Валлеріана, приборкувала її, згладжувала і перетворювала руйнівний хаос на чисту, гармонійну силу. 

Даріан різко вигнувся, роблячи глибокий, судомний подих. Його очі розплющилися, але тепер у них не було безумства, лише шок від того, як пекельний біль у венах миттєво змінився благословенним, цілющим теплом. Його розплавлені магією клітини відновлювалися під її пальцями. Ця реакція була настільки потужною, що за вікнами вежі два місяці здавалося, спалахнули трохи яскравіше, вітаючи повернення першого справжнього союзу двох сил.  

Коли магія затихла, Ліра безсило впала вперед, впершись лобом у його плече. Її руки все ще слабко світилися залишками золотого пилу. Даріан лежав нерухомо, його дихання вирівнялося, а сині іскри на його тілі тепер лагідно пульсували, підкоряючись своєму господарю. Він повільно підняв руку і торкнувся її підборіддя, змушуючи підняти голову. Їхні обличчя опинилися зовсім поруч, так само як у ті хвилини, коли світ навколо них згорав. 

— Ти врятувала мене, — тихо сказав він, і в його погляді було... захоплення. — Попри все, що я робив... ти не дала мені померти. 

Ліра важко дихала, дивлячись на власні золоті долоні, а потім в його сині очі. Навіть зараз, коли стіна ненависті між ними все ще стояла, вона розуміла: відтепер вони пов'язані чимось набагато більшим, ніж просто потребою. Вони були двома половинами одного розколотого неба.