Розділ 34

Як тільки останній лорд залишив бальну залу, а король Оріон пішов до своїх покоїв, задоволений наближенням тріумфу, Даріан скинув маску незворушності. Ігноруючи холодний, вичікувальний погляд Ізольди, яка стояла в оточенні своєї північної свити, принц розвернувся і швидким кроком залишив галерею. Вже на порозі він краєм ока помітив, як змінила свою поставу наречена, варто було йому відвернутися. Вона перевела погляд на одного з молодих лордів своєї свити, і в цьому короткому обміні поглядами не було й краплі тієї штучності, яку вона щойно демонструвала принцу. Між ними відчувалося щось глибоко особисте, майже інтимне — пальці жінки на мить трепетно торкнулися чоловічого зап'ястя, видаючи зв'язок, про який ніхто не мав знати. Даріан ще не розумів, що саме бачить, але відчув: з цим лордом вона була зовсім іншою. Справжньою. А для нього, для Даріана, в неї була приготована лише холодна, безжальна маска ідеальної королеви. Він був для неї не чоловіком, а трофеєм, золотою сходинкою до престолу, яку вона збиралася переступити, не кліпнувши й оком. 

Даріан майже біг. Серце в грудях калатало. Він відчував, як важко дихає Ліра, як її сили витекли до останньої краплі. Принц злетів гвинтовими сходами, одним ривком відімкнув важкий засув і буквально влетів у кімнату, зачинивши за собою двері. Ліра лежала на підлозі біля вікна. Її пальці судомно стискали камінь, червоне волосся розміталося по сірому мармуру, а обличчя було блідим. Спотворення простору, яке влаштувала вежа, захищаючи її від шукача Ізольди, висмоктало з дівчини майже всю життєву енергію. Вона ледь підняла голову, почувши гуркіт за дверима і в її очах уже не було колишньої пихатості чи уїдливості. Даріан вмить опинився поруч. Він упав на коліна прямо перед нею, забувши про свій парадний мундир, срібне гаптування та королівський статус. 

— Ліро! — його голос звучав хрипко. Він обережно, але міцно підхопив її за плечі, допомагаючи сісти й спираючись спиною на стіну. — Що тут сталося? Я відчув... я відчув, як ти зникаєш. 

— Твоя... твоя наречена, — ледь чутно прошепотіла вона, її губи тремтіли. Вона не відштовхнула його руки, бо просто не мала на це сил, а зрадницьке тепло, що знову потекло від його долонь, було єдиним, що повертало її до тями. — Сюди приходив її пес. Він шукав мене. Вежа... замок зреагував на мій страх. Камінь сховав мене, але я думала, що задихнуся в тій порожнечі. 

Даріан стиснув зуби так, що на щелепі випнулися жовна. Його очі спалахнули такою люттю, якої Ліра ще не бачила, але цей гнів був спрямований не на неї. 

— Ізольда, — процідив він, і в його голосі почувся справжній грозовий гуркіт. — Вона не повірила мені. Вона відправила слідопита відразу після того, як мій батько оголосив про дату весілля. 

Він подивився на Ліру — знесилену, загнану в куток, яка знову постраждала через гріхи його сім'ї. Тут, у цій напівтемній кімнаті, розписаній кривавими образами минулого, більше не було місця для гордості, взаємних звинувачень чи гри в принца і полонянку. Вони обоє стояли на краю прірви. 

— Вона не зупиниться, — Даріан перехопив її руки, і цього разу його долоні обплели її вимазані у фарбу пальці, свідомо замикаючи золотисто-синій контур. Прохолода миттєво хлинула в його тіло, але тепер він думав лише про те, як повернути їй сили. — Ізольда шукатиме далі. За п'ять днів, біля вівтаря, вона торкнеться мого серця своєю магією, щоб закріпити шлюб. І якщо вона відчує, що моя гроза мертва для неї, вона переверне усю Ерну. Мій батько дізнається про тебе. І тоді... тоді Кривава ніч повториться для нас обох. 

Ліра підняла на нього свої великі, блискучі від утоми очі. 

— То чого ти хочеш від мене, Валлеріане? — гірко запитала вона. — Щоб я знову стала твоїм щитом? Щоб я підживлювала твою силу, поки ти даватимеш обітниці іншій? 

Даріан нахилився ближче, дивлячись їй прямо в душу. 

— Ні, — твердо сказав він. — Я пропоную тобі угоду. Таємну угоду, Ліро. Я не хочу цього весілля. Я ненавиджу цей шлюб так само сильно, як ти ненавидиш мій рід. Лід Ізольди не врятує мене — він просто заморозить мій вогонь, перетворивши мене на слухняну ляльку мого батька. Оріону байдуже до мого життя, йому потрібна лише абсолютна влада над північними землями. 

Він стиснув її долоні сильніше, відчуваючи, як її серцебиття через ментальний зв'язок починає вирівнюватися, підлаштовуючись під його ритм. 

— Ми маємо діяти разом. Ти хочеш помститися? Тоді допоможи мені зірвати це весілля. У нас є п'ять днів. П'ять днів, щоб придумати, як обернути нашу спільну магію проти них прямо під час церемонії. Я поверну тобі твою свободу, Ліро. Я допоможу тобі втекти з Ерни. Але для цього ти маєш стати моїм єдиним союзником у цьому лігві звірів. 

Ліра застигла, слухаючи його слова, що відбивалися в її голові щирими емоціями. Вона відчувала через дотик — він не брехав. У його думках не було фальші чи бажання зрадити її. Була лише та сама залізна воля вижити і зламати систему, яка ламала їх обох з дитинства. Вона подивилася на їхні зчеплені руки, де золоті й сині іскри перепліталися в дивному, смертоносному танку. Ворог її народу пропонував їй підірвати імперію зсередини. І це було найбожевільніше, але водночас найсолодше, що вона чула за останні двадцять років. 

— Добре, грозовий принце, — тихо, але з проблиском дикої, небезпечної усмішки відповіла Ліра. — Давай зірвемо це весілля.