Розділ 33

Коли Ізольда підходила до принца, її хода була такою ж неквапливою та граціозною, а на губах грала легка, ледь помітна посмішка. 

— Вибачте за коротку відсутність, Даріане, — м'яко мовила вона, зупиняючись поруч і бережно торкаючись його рукава. Її пальці, навіть крізь тонку тканину рукавички, здавалися крижаними. — Повітря тут стало надто задушливим від захоплених вигуків. Я мусила на хвилинку вийти до балкона, щоб перевести подих. Погодьтеся, новина вашого батька приголомшує... але водночас робить мене найщасливішою жінкою в Ерні. 

Даріан повільно повернув до неї голову. Його очі залишалися темними, глибокими й абсолютно неприступними. 

— Повітря в столиці часто буває мінливим, леді Ізольдо, — рівним, глухим голосом відповів він, навіть не зробивши спроби прикрити свою холодність удаваною чемністю. 

Ізольда лишень опустила вії, приховуючи швидкий спалах роздратування. Вона протрималася поруч ще з хвилину, роблячи вигляд, що слухає черговий пишний тост одного з південних герцогів, а потім ненав'язливо зробила крок назад, розчиняючись у строкатому натовпі пришвидшених танців і дзенькоту келихів. У кутку під масивною мармуровою колоною на неї вже чекав капітан варти. Він стояв, опустивши голову, його сірий плащ зливався з тінями вечора. 

— Кажи, — коротко, майже не рухаючи губами, наказала Ізольда. 

— Вежа порожня, міледі, — ледь чутно відповів слідопит. — Я обстежив кожен дюйм. Жодних слідів присутності людини. Контур принца справді був там, але він охороняв лише порожні стіни та пил. Там нікого немає. 

Ізольда звузила свої світлі, мов замерзле озеро, очі. Вона повільно прокрутила на пальці перстень із прозорим північним топазом. 

— Ти помиляєшся, — відрізала вона, і в її голосі забриніла небезпечна нотка. — Даріан — не той, хто витрачатиме сили на захист порожнього каміння. Він ризикує своєю репутацією, дратує батька і тримає біля вежі найкращих мисливців не заради пилу. Ти щось пропустив. 

— Міледі, мої крижані щупи відчувають навіть биття серця миші за трифутовою стіною... 

— Мені байдуже до твоїх щупів! — суворо сказала Ізольда. — Північна магія чудово розпізнає тіла, але Даріан міг використати щось прадавнє. Щось, що перевершує твої здібності. 

Вона повернула голову й знову знайшла поглядом високу фігуру нареченого. Він стояв біля помосту короля, але його думки були за тисячу миль звідси. Вона бачила це. Вона відчувала цю мерзенну, невидиму нитку, яка тягнулася від його серця кудись. 

— Іди, — трохи заспокоюючись, вимовила Ізольда. 

— Що ви збираєтеся робити, міледі? Наказати посилити спостереження? 

— Ні, — леді Півночі гірко посміхнулася. — Якщо я хочу зробити щось ідеально, я зроблю це сама. Наш принц не зможе вічно тримати свій магічний щит. Оголошення про весілля вибило ґрунт у нього з-під ніг. Він виснажений. Рано чи пізно — сьогодні вночі або завтра на світанку — його магія дасть збій, або ж він сам припуститься помилки й піде туди. І тоді я буду поруч. Я особисто завітаю до Північної Вежі й подивлюся, який саме скарб так ретельно ховає від мене мій майбутній чоловік.