Розділ 31

Головна зала палацу Ерни нагадувала розкішний, визолочений вулик, куди злетілися найнебезпечніші хижаки імперії. Сотні свічок у кришталевих люстрах відбивалися від дзеркальних стін і дорогоцінних каменів на вбраннях лордів та леді вищих домів. Повітря було просякнуте ароматами дорогих парфумів, витриманого вина та прихованого страху. На високому помості, під пишним балдахіном із гербом Валлеріанів, стояв Даріан. Його парадний темно-синій мундир зі срібним гаптуванням та важкими еполетами сидів ідеально, підкреслюючи залізну військову поставу. По праву руку від нього височів король Оріон, який уже розпливався у владній, переможній посмішці, задоволений тим, як швидко син підкорився його волі. 

По ліву руку стояла Ізольда. Вона справді сяяла. Майбутня королева виглядала як крижана богиня, готова зійти на трон. Але її сірі очі не виказували святкового настрою. Вони були гострими і сканували кожну мімічну зморшку на обличчі майбутнього нареченого. Вона шукала підтвердження своїх учорашніх підозр. 

— Ти тримаєшся надто бездоганно, Даріане, — тихо, ледь ворушачи губами, промовила Ізольда, продовжуючи тримати на обличчі солодку світську усмішку для гостей. — Навіть твій шрам сьогодні не такий багровий, як зазвичай.  

— Я просто ціную твій спокій, кузино, — так само тихо відповів Даріан, не повертаючи до неї голови і дивлячись прямо на натовп лордів. — Не хотілося б зіпсувати твою розкішну сукню випадковою іскрою. 

— О, я б подивилася на це, — улесливо процідила вона, і в її голосі почувся знайомий холодний метал. — Але твоя іскра, здається, взагалі забула дорогу до твоїх рук. 

Ізольда зробила ледве помітний рух і ніби випадково притислася своїм плечем до його руки, одночасно опускаючи свою тонку долоню в шовковій рукавичці на його лікоть. Вона навмисно вивільнила крихту свого магічного льоду, прагнучи спровокувати грозу у відповідь, перевірити, чи живий його дикий вогонь. Зазвичай від такого дотику Даріана вмить прошивало б синіми блискавками. Але зараз його магія мовчала. Льодовий імпульс Ізольди просто розчинився в глибині його тіла, зустрівши глуху стіну. Вона ледь помітно здригнулася і різко прибрала руку, а її ідеальні брови на мить зійшлися на переніссі. Нерозуміння того, що відбувається, її злило. 

І в цей самий момент Даріана пробив зовсім інший удар. Раптово, посеред шуму голосів, брязкоту кришталю та уїдливих реплік Ізольди, в його голові вибухнуло чуже відлуння. Він почув шалений, прискорений стукіт серця. Відчуття вогких кам'яних стін, паніки та дикої, безпорадної тривоги накотилися на нього гарячою хвилею. 

“Він там... серед них... тримає її руку”, — промайнула в його свідомості чітка, обпалююча думка, яка належала не йому. 

Даріан ледь помітно хитнувся, міцно вчепившись пальцями в ефес свого парадного меча, щоб не втратити рівновагу. Пробуджений вночі ментальний зв’язок не зник, а розтягнувся через весь палац, зв'язуючи його з Північною Вежею невидимою павутиною. У цей самий час на іншому кінці, у темній кімнаті Північної Вежі, Ліра сиділа на підлозі, притиснувшись спиною до своєї криваво-червоної стіни. Вона важко дихала, обхопивши себе руками за плечі. Її магія, що прокинулася після дотику до принца, зараз божеволіла. Вона не бачила Головної зали, але через невидимий зв'язок відчувала, як його тіло напружується від кожної уїдливої фрази Ізольди. Вона вловила той короткий морозний укол, який його наречена спрямувала в його лікоть, і те, як зрадницька прохолода Ейрісів всередині принца поглинула цей лід, захищаючи його. 

Ліра стиснула зуби. Вона ненавиділа навіть цей зв'язок. Вона хотіла закрити розум, вирвати це примарне золото зі своїх грудей, але що більше вона пручалася, то сильніше відчувала його. 

Раптом простір навколо став ще важчим. Далеко внизу, в залі, король Оріон зробив крок уперед і підняв руку, закликаючи натовп до тиші. Ліра у вежі відчула, як серце Даріана пропустило удар, а в його жилах знову напружилася гроза. Король зараз оголосить про прискорення весілля, про остаточне затягування зашморгу на шиї його сина. І Ліра, сама того не бажаючи, заплющила очі й прошепотіла в темряву кімнати:  

— Тримайся, грозовий принце... Тільки не спали їх усіх раніше часу. 

На мить через цей шепіт Даріан там, на помості, відчув, як тривога Ліри змінилася дивним, злісним, але рятівним теплом, що знову втихомирило його магію. Він вирівняв подих, підняв підборіддя і приготувався слухати волю свого батька, знаючи, що тепер він у цій залі не один.