Розділ 7

Підготовка до балу в палаці Ерни більше нагадувала збори до військового походу, де замість обладунків використовували парчу, а замість шабель — улесливі посмішки. Королівська резиденція гуділа, наче роздратований вулик. Слуги збивалися з ніг, розвішуючи важкі гобелени із зображенням перемог династії Валлеріанів, чистили срібло та натирали дзеркала до такого блиску, що в них було боляче дивитися. 

Даріан стояв посеред своїх покоїв, розкинувши руки в сторони, поки троє придворних кравців чаклували над його парадним мундиром. Один із них, низенький чоловічок із тремтячими пальцями, обережно підганяв плече, намагаючись не торкатися шкіри принца. Чутки про те, що сталося на військовому полігоні, вже поповзли палацовими коридорами, обростаючи жахливими подробицями. Слуги боялися Даріана. Вони бачили в ньому не просто спадкоємця, а ходячу грозову хмару, яка могла спопелити їх за одну мить. 

— Обережніше з коміром, — холодно зауважив Даріан, відчуваючи, як під тканиною знову починає поколювати шкіру. Озон. Цей клятий запах озону переслідував його всюди. 

— Перепрошую, Ваша Високосте, — пролопотів кравець, задкуючи. — Усе майже готово. Колір... надзвичайно пасує до ваших очей. 

Даріан подивився у гігантське ростове дзеркало. Звідти на нього дивився чужинець. Мундир із глибокого темно-синього оксамиту, розшитий срібними нитками у формі розгалужених блискавок, сидів ідеально. На плечах важко лежали масивні срібні еполети. Але під цим усім ховалося змучене тіло. Сині вени на шиї, які ще вчора пульсували електричним світлом, тепер приховувала висока стійка коміра. Тільки очі зраджували його — в їхній глибині все ще застигли небезпечні, живі іскри. 

Двері покоїв без стуку розчинилися, і всередину граційно увійшла Ізольда. Кравці миттєво вклонилися і, підхопивши свої інструменти, поспіхом залишили кімнату, радіючи можливості втекти від спадкоємця королівської родини. Кузина була втіленням досконалості. Її сукня зі щільного атласу кольору арктичного льоду шурхотіла по паркету. Платинове волосся, зібране у високу, складну зачіску, відкривало тонку шию, на якій покоїлося намисто з прозорих топазів. 

— Ти виглядаєш... велично, Даріане, — вимовила вона, зупинившись за кілька кроків від нього. Її голос звучав крижаним спокоєм. — Справжній правитель згасаючого світу. 

— Тобі не обов'язково вдавати радість, коли ми наодинці, Ізольдо, — Даріан навіть не повернувся в її бік, продовжуючи дивитися на своє відображення. — Ми обидва знаємо, що цей бал — вистава для дурнів. Батько хоче показати імперії, що ми сильні як ніколи, поки під нашими ногами тріщить фундамент. 

Ізольда підійшла ближче і Даріан відчув, як температура в кімнаті помітно впала. Її магія льоду, хоч і слабша за його руйнівну силу, була поруч, готова заморозити все, до чого торкнеться. Вона поклала тонку, прохолодну долоню на його плече. 

— Радість — це емоція для слабких, — тихо сказала вона, дивлячись на нього через дзеркало. — Мені не потрібна радість. Мені потрібен трон. І тобі він теж потрібен, якщо ти не хочеш закінчити свої дні як магічне сміття. Твій батько правий в одному, Даріане: твоє тіло згорає. Мій лід — єдине, що зможе стримати твій вогонь, коли він захоче вирватися назовні. Я — твій єдиний шанс дожити до коронації. 

— Ти хочеш стати королевою поруч із трупом? — Даріан різко розвернувся, змусивши її прибрати руку. В його очах спалахнула синя блискавка. — Ти не шукаєш способу врятувати мене. Ти просто чекаєш, коли я звільню місце. 

Ізольда не злякалася. На її губах з'явилася тонка, ледь помітна посмішка, від якої віяло холодом. 

— Якщо ти помреш після того, як ми поєднаємо наші лінії крові, імперія все одно залишиться моєю. Але я б віддала перевагу живому королю. З тобою цікавіше, кузене. Тож тримай себе в руках. Сьогодні на балу будуть усі лорди провінцій. Вони мають побачити абсолютну єдність. Жодних спалахів гніву, жодних іскор. 

Вона розвернулася і, не чекаючи відповіді, покинула покої, залишивши по собі легкий шлейф аромату зимової троянди та морозного повітря. 

Даріан підійшов до вікна. До початку балу залишалися лічені хвилини. Великі двостулкові двері Головної зали палацу вже розчинилися, впускаючи перших гостей. Карети, запряжені вороними кіньми, безперервним потоком під'їжджали до парадного входу. Слуги у святкових лівреях шикувалися вздовж стін, готові розносити вино та делікатеси. Серед них, у задніх рядах, де тулилися прислужники нижчого рангу, прибулі з дальніх провінцій для допомоги під час святкування, стояла дівчина у простій сірій сукні з низько опущеною головою. Щільна хустка повністю приховувала її волосся, а обличчя залишалося в тіні. 

Ліра тримала в руках важку срібну тацю з кришталевими келихами. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, цей звук почують усі навколо. Вона була тут, у самому лігві ворога. Палац вражав своєю пишністю, але для неї кожен золотий візерунок на стінах був вимащений кров'ю Ейрісів. Вона кинула швидкий погляд угору, на балкон другого поверху, де невдовзі мав з'явитися принц. Ліра ще не бачила Даріана Валлеріана впритул, але знала: він — син убивці її матері. Він — той, заради чийого порятунку було знищено її світ. 

Раптом сурми глашатаїв розірвали гомін натовпу, сповіщаючи про початок свята. 

— Його Королівська Величність Оріон Валлеріан та Його Королівська Високість, спадкоємний принц Даріан Валлеріан! — прогримів голос над залою. 

Гості завмерли в глибоких реверансах та поклонах. Ліра теж схилилася, міцно стиснувши краї таці. Вона змусила себе підняти очі настільки, щоб бачити сходи. Зі світла коридорів вийшли володарі імперії. І в ту саму секунду, коли Даріан зробив перший крок по мармурових сходах, Ліра знову відчула дивний, болісний поштовх у грудях. Порожнеча всередині неї, яка мовчала довгі двадцять років, раптом здригнулася. 

Даріан зупинився на мить, схопившись за серце. Йому здалося, що крізь пекельний вогонь у його венах пронеслася хвиля прохолодного, чистого повітря, якого він ніколи раніше не знав. Його погляд метнувся по залі, шукаючи джерело цього дивного відчуття, і на мить завмер на віддаленому кутку. Даріан зробив наступний крок зі сходів, але його очі лишалися намертво прикутими до служниці в хустці. Ліра відчула, як від цього важкого, скануючого погляду її тіло напружилося, мов струна. Повітря навколо раптом стало надто густим, заважаючи дихати. Срібна таця в її руках зрадницьки здригнулася від дрібного тремтіння пальців і один із високих кришталевих келихів, ковзнувши по металу, з тихим, тонким дзвоном полетів додолу, розлітаючись на сотні блискучих друзків прямо під ногами королівської варти.