Розділ 6

Біль у грудях Даріана вже давно перетворився на важку ношу. Кожен глибокий вдих відгукувався гострим печінням, ніби замість повітря в легені проникало розпечене залізо. Синя магія Валлеріанів, позбавлена контролю, не просто вимагала волі, вона по краплі випивала його життя, розпалюючи вени зсередини. 

Слова батька все ще лунали в його голові важезним молотом. “Я знайду спосіб вичавити твою силу до останньої краплі навіть із твого трупа”. 

Даріан пройшов коридором палацу, сповненим дзеркал і мармуру. Попереду чекало весілля, що затягувало зашморг на його шиї. Ізольда з її хижою усмішкою та холодом у погляді була готова стати його дружиною, не зважаючи ні на що. Сили, щоб відкрито кинути виклик королю та всій системі імперії, у нього зараз не вистачало. Один невірний крок — і батько закує його в магічні ланцюги або просто зробить безвільною лялькою. Але стиснувши кулаки до білих кісточок, принц запекло прошепотів самому собі: він не здасться за жодних обставин. 

За роздумами він і не помітив, як ноги самі привели його до величезного галерейного вікна на верхньому ярусі палацу, яке виходило прямо на гамірну нижню площу. Скло, заломлюючи світло створювало навколо нього прозору, але міцну перепону від зовнішнього світу. Даріан підійшов ближче й сперся долонею на холодну раму. Внизу, мов у калейдоскопі, вирувало життя, до якого він не мав жодного відношення. Торговці кричали, закликаючи покупців, заможні городяни поспішали у своїх справах, а повз торгові ряди варта якраз вела нову колону дівчат у сірих сукнях. Принц лише гірко всміхнувся: батько знову проявляв свою хворобливу параною, набираючи прислугу для балу та майбутнього торжества виключно з сиротинців, щоб уникнути шпигунів. 

І раптом пекельний біль під ребрами, який катував його безперервно протягом останніх кількох годин, раптово згасав. Блискавки у венах стихли, поступаючись місцем дивній тиші. Вогонь у грудях на мить зупинився, ніби його накрила чиясь невидима, але неймовірно тепла й заспокійлива долоня. Даріан напружився і подався трохи вперед, вдивляючись у натовп внизу.  

— Що це?.. — тихий шепіт злетів із його вуст. 

Зараз там були звичайні люди. Але відчуття було надто виразним, щоб бути просто галюцинацією від втоми. Даріан стиснув поруччя вікна, знову дивлячись на плащу Ерни. Він дивився не на строкатий натовп, а на дівчат у сірих сукнях. На ту, що йшла останньою, трохи відстаючи від решти. Вона на мить зупинилася і підняла голову вгору. Відстань була надто великою, щоб розгледіти риси її обличчя чи колір очей, але в цей самий момент синя магія під його шкірою, яка ще секунду тому розривала вени, повністю втихомирилася, згорнувшись слухняним котиком десь біля серця. Біль відступив. Залишилося лише чисте, невідоме досі відчуття спокою і... дивного, майже божевільного тяжіння. 

Дівчина знову опустила голову і зробила крок услід за вартою, зникаючи під аркою внутрішнього двору палацу. І в ту ж секунду пекельне печіння в легенях повернулося з новою силою, вибиваючи з нього повітря. Даріан важко ковтнув, але на його губах з’явилася зацікавлена, темна усмішка.