Розділ 5

Дорога до Ерни здавалася нескінченною. Повозка, в якій Ліра сиділа разом із трьома іншими дівчатами з провінційних притулків, нещадно тряслася на вибоїнах. Супутниці Ліри або тихо хлипали, притискаючи до себе убогі клунки, або заціпеніло дивилися перед собою. Ліра ж мовчала, але кожен м’яз її тіла був напружений. Під старою хусткою, ховалися думки, далекі від покірності. 

Коли попереду нарешті виросли гігантські мури столиці, у Ліри перехопило подих. Вона ніколи раніше не була в Ерні. Місто вражало й лякало водночас. Величні споруди підіймалися до самого неба, а золоті шпилі палацу, що виднівся вдалині, здавалися хижаками під світлом. Тут усе дихало розкішшю, яка, проте, здавалася Лірі штучною. Місто намагалося блищати, але в повітрі все одно пахло інакше.  

Повозка зупинилася на одній із торгових площ нижнього міста, де дівчат передали під нагляд. Їх вишикували в колону і повели в бік палацового комплексу. Ліра жадібно вбирала очима все навколо: витончені екіпажі, багатих містян у шовкових плащах, галасливі ятки з товарами, яких вона ніколи в житті не бачила. Їй хотілося зупинитися, роздивитися кожен фасад, кожну вивіску, але вона була тут ніким — просто бляклою, безіменною служницею в сірій сукні, чий обов'язок — дивитися в землю і переставляти ноги. 

Раптом попереду почувся гучний крик, тріск ламаного дерева і тупіт кінських копит. Якийсь багатий вершник, навіть не пригальмувавши, пролетів крізь вузький торговий ряд, зачепивши конем велику дерев’яну ятку. Почувся плач. На бруківку лавиною посипалися стиглі овочі та фрукти: яскраво-червоні томати, важкі качани капусти, дрібні солодкі сливи та яблука котилися прямо під ноги перехожим, які байдуже переступали через них або й зовсім чавили важкими чоботами. Біля розбитої ятки на колінах стояла літня продавчиня, її руки тремтіли, коли вона намагалася врятувати бодай частину товару, що забезпечував її насущний хліб. 

— Рухайся! Чого стала? — гаркнув наглядач на дівчину, що йшла попереду Ліри. 

Колона служниць обходила місце події, наче брудну калюжу. Але Ліра не змогла пройти повз. Щось усередині неї змусило її зупинитися. Попри грізний окрик наглядача, Ліра швидко відійшла вбік і опустилася на коліна поруч із жінкою. 

— Ох, дитино, не треба, тебе покарають... — заговорила продавчиня, витираючи сльози брудним фартухом. 

— Тихо, я швидко, — коротко кинула Ліра. 

Її пальці миттєво й спритно почали збирати вцілілі плоди назад до перекинутого кошика. Руки, звиклі до важкої праці в притулку, діяли чітко й швидко. На мить, коли вона підняла велике багряне яблуко, що нагадувало колір другого місяця, в її грудях щось солодко й болісно відгукнулося. Вона на мить завмерла, відчуваючи, як тепло розливається по пальцях. 

— Гей! Ти, з притулку! Назад у стрій, або ти поїдеш назад у свої злидні! — розлючений наглядач уже крокував до неї, замахнувшись батогом. 

Ліра швидко всипала останню жменю слив у кошик жінки, м’яко стиснула її тремтячу долоню і підхопилася на ноги. Вона миттєво повернула на обличчя вираз наляканої, дурнуватої провінціалки, закліпала очима і, низько кланяючись, забурмотіла: 

— Пробачте, пане, пробачте! Воно так котилося... я злякалася... уже йду! 

Чоловік уже майже опустив ремінь на її плечі, але в останню мить згадав, де перебуває. Навколо юрмився народ, і зайвий вереск заляканої дівки чи крики розчуленої юрби зараз були зовсім ні до чого. Процідивши крізь зуби лайку, він опустив батіг, лише гидливо сплюнув і грубо штовхнув її в плече, змушуючи повернутися в колону. Ліра пішла далі, знову опустивши голову. Вона не бачила, як літня продавчиня дивилася їй услід із сумішшю подиву та глибокої вдячності. 

Колона якраз порівнялася з масивними підніжжям королівського палацу і у наступну секунду Ліра відчула дивний поштовх глибоко в грудях. Це був короткий спалах магічного резонансу, від якого шкірою пробігли сироти. Вона різко підняла голову і поглянула на одне з високих скляних вікон палацу. Сонце заломилося на гострих гранях, але в глибині величезної зали, прямо за склом, на мить чітко відбилася тінь. Даріан стояв біля самого краю, дивлячись на місто, і навіть на такій відстані Ліра відчула важкість, що виходила від його постаті. 

Вона швидко опустила голову, але те дивне відчуття не зникало.