Розділ 3

Нічний стукіт у дерев’яні ворота притулку був тихим, але мав чіткий звук — три коротких удари, довга пауза, і один важкий, глухий. Пані Марта, яка зазвичай реагувала на будь-які звуки посеред ночі роздратованим бурчанням і прокльонами, цього разу підхопилася з ліжка миттєво. Накинувши на плечі темну шаль, вона поспішила до входу, навіть не запаливши свічки. Страху не було — вона надто добре знала цей таємний сигнал. 

На порозі стояв чоловік, чий силует повністю розчинявся в нічних тінях долини. Лише масивна срібна фібула у формі крука на оксамитовому плащі зблиснула під примарним багрянцем другого місяця. Королівський радник прибув таємно. Його місія була делікатною: відібрати першу групу служниць для завтрашнього королівського балу в Ерні. Якщо дівчата впораються з роботою бездоганно, їх залишать прислужувати й на майбутньому весіллі спадкоємця престолу. 

— Усе готово, Марто? — його голос прозвучав тихо, але в ньому відчувалася безжальна влада. 

Пані Марта виявилася не просто жорстокою наглядачкою провінційного сиротинця, а довіреною особою самого королівського радника, його таємними очима в цій глушині. Бажаючи вислужитися перед високим покровителем і продемонструвати свою абсолютну відданість короні, вона схилила голову в глибокому, улесливому поклоні. 

— Так, мілорде, — прошепотіла вона, затягуючи шаль на грудях. — Я підібрала ідеальну кандидатуру. Дівка на ім’я Ліра. Вона сирота, забита, нікчемна, не має жодної живої душі у світі, яка б за неї заступилася. Вона боїться власної тіні, тож буде німою і слухняною лялькою. Я особисто ручаюся за неї. 

— Чудово, пані Марто, — у його голосі не було жодної емоції. — Тільки не забувайте: той офіційний відбір прислуги, про який патякають у місті, буде пізніше. Це просто вистава для роззяв і дворянських розпещених родин. А те, що відбувається тут і зараз, лише між нами.  

Він зробив крок ближче, і його тінь повністю накрила згорблену постать жінки. 

— Переконайтеся, що ваша Ліра справді така залякана, як ви співаєте. Бо якщо вона бодай пискне не до ладу — питатиму з вас. 

— Я зрозуміла мілорде. Все зроблю, — налякано пролепетала наглядачка. 

Радник задоволено, ледь помітно кивнув під каптуром. Його візит посеред ночі був продиктований волею правителя. Король Оріон, засліплений параноєю та вічним, панічним страхом перед заколотами чи прихованими ворогами, категорично відмовився набирати звичайних міських дівчат. Він не довіряв нікому, окрім власної системи притулків, де кожне життя було зафіксоване й контрольоване короною. 

— Добре, — процідив радник. — Король не потерпить помилок. Палац має бути захищений від шпигунів. Збирай її та відправляй з першим екіпажем на світанку. За відданість ти отримаєш свою винагороду. 

Марта хижо посміхнулася в темряву, подумки вже підраховуючи золото й радіючи, що нарешті позбудеться цієї нікчемної сироти. Наглядачка була впевнена, що робить королю послугу, але насправді власноруч відчинила двері палацу для тієї, кого Валлеріани боялися найбільше у світі. 

Коли двері за радником зачинилися, Марта круто розвернулася. Її улесливий вираз обличчя миттєво змінився на звичну суворість. Вона важкою ходою піднялася на горище, де в крихітній комірчині спала дівчина. Марта без церемоній штовхнула двері, і ті з рипінням розчинилися. Наглядачка підійшла до убогого ліжка і грубо, щосили шарпнула Ліру за плече. 

— Вставай, паршивка! — гримнула вона, зриваючи з дівчини стару ковдру. — Досить вилежуватися! Негайно збирай свої манатки. 

Ліра підхопилася, миттєво закриваючи голову руками. Вона злякано закліпала, дивлячись на розлючену жінку крізь темряву. 

— Пані Марто?.. Що сталося? Котра година? — її голос навмисно тремтів, видаючи ту саму безпорадність, яку від неї чекали. 

— Твоя фортуна повернулася до тебе, — уїдливо кинула Марта, підбираючи руки в боки. — Одягайся і збирай усе, що маєш. Ти їдеш до столиці. Будеш прислужувати на королівському балу. І не дай боже ти там щось розіб'єш чи скривиш свою дурну фізіономію — я особисто простежу, щоб тебе згноїли в підземеллях Ерни. Живіше! Повозка чекатиме біля воріт за пів години! 

Марта розвернулася і вийшла, гупаючи підборами по старих сходах. Ліра залишилася в повній темряві горища. Тремтіння з її тіла зникло миттєво, поступаючись місцем спокою. Вона повільно опустила руки, і в її очах, прихованих тінню, спалахнув небезпечний блиск. Вона не злякалася. Навпаки, серце забилося у шаленому, тріумфальному ритмі. Дівчина підповзла до матраца, просунула руку глибоко під солому і намацала свій сховок в якому лежала хустина. 

— Ну що ж, — тихо прошепотіла вона в порожнечу кімнати, зав'язуючи хустку тугим вузлом на потилиці. — Побачимося, Валлеріани.