Розділ 2

Ліра обережно провела шматочком вугілля по шорсткому паперу. Вона сиділа на підвіконні своєї крихітної комірчини на горищі місцевого притулку для сиріт. На папері вимальовувалися контури Небесного Замку — таким, яким він височів на тлі вечірнього неба. Дівчина намагалася зобразити величні бані, що колись світилися золотом, і розкішні сади, які, за переказами, цвіли навіть узимку завдяки магії її народу. Скелі навколо Небесного Замку здавалися зубами стародавнього чудовиська, що скалилося на розколоте небо.  

Вона вкотре намагалася намацати той загублений зв'язок, вилити на полотно бодай іскру того, що колись жило в її грудях. Рука тремтіла від напруги, серце калатало в надії, що цього разу все зміниться. Але малюнок залишався бляклим. Вугілля залишало лише брудні, мертві сірі сліди. Папір не дихав. 

Ліра заплющила очі й притисла пальці до скронь, намагаючись витягнути з глибини пам'яті бодай краплю того, що колись робило її Ейріс. Хоч і була ще маленькою, вона пам’ятала, як у дитинстві дорослі Натхненниці створювали дива: їхні фарби були живими, дихали й резонували з кожним порухом серця. Варто було Ейріс вкласти у свій твір найглибше, найщиріше почуття — як суміш пігментів на полотні починала пульсувати, прокидатися й м'яко світитися чистим, теплим золотом. Чоловіки їхнього роду, на скільки Ліра пам’ятала, народжувалися без магії, стаючи надійними щитами та захисниками для своїх сестер і матерів. Натхненниці вкладали в мистецтво душу, створюючи магічний резонанс, який міг залікувати рани або піднести силу до статусу богів. Але всередині Ліри панувала тиша. Її магія, колись яскрава й жива, тепер ховалася за глухими стінами — замурована й замкнена після тієї фатальної ночі. Її дар згас двадцять років тому. Тієї ночі, коли небо розкололося навпіл, а крики її матері та сестер потонули в тріскоті синіх блискавок, щось усередині маленької Ліри зламалося. Тоді дівчина втратила все: родину, ім’я і свою магію. 

Вона розплющила очі й знову подивилася на папір. Злість і гіркота, затопили її серце. Дівчина різким рухом зім’яла малюнок і кинула його в куток, де вже лежали десятки таких самих невдалих спроб повернути те, що повернути неможливо. 

— Ліро! — знизу долинув різкий, роздратований голос наглядачки притулку, пані Марти. — Ти знову витаєш у хмарах? Мерщій неси дрова на кухню, вечеря сама себе не приготує! А діти зголодніли! 

Від цього вереску в Ліри звело плечі, а долоні, ще зранку розтерті до крові об грубі колоди, защеміли з новою силою. Вона завмерла, почуваючись спійманою. Дівчині уявився важкий, оцінюючий погляд господарки, яка ніколи не бачила в ній людини — лише пару безкоштовних рук, що мають рухатися швидше, тягати важче і ніколи не втомлюватися. Ліра поглянула на зачинені двері кімнати, відчуваючи, як знайомий, липкий страх стискає горло. За цими стінами гудів лише холодний вітер порожньої долини, де в неї не залишилося жодної живої душі. Вона глибоко вдихнула, звично заштовхуючи образу глибше в груди, готова мовчки гнути спину до самої ночі, аби лише не втратити цей убогий дах над головою.  

— Уже йду, пані Марто! — відгукнулася Ліра, квапливо ховаючи залишки вугілля під матрац. 

Вона швидко поправила хустку, яка повністю закривала її волосся. Уже багато років Ліра була змушена ретельно ховати свій справжній колір, регулярно виварюючи й вимиваючи коси у важкому, гіркому відварі з кори та диких трав, який перетворював її яскраві пасма на блякле, непоказне русяве волосся. Проте фарба швидко змивалася, і щільна хустка залишалася її головним щитом, який підсилював цю хитку безпеку. Волосся Ліри мало незвичайний, червонуватий відтінок. У місті, де кожен другий був готовий продати сусіда за жменю монет, такий колір волосся дорівнював смертному вироку. Офіційно Ейрісів не існувало. Імперія була впевнена, що дівчинку-руйнівницю з пророцтва вбили двадцять років тому, а разом із нею винищили й увесь її небезпечний рід. Ліра була привидом. Дівчинкою, якої немає. 

Спустившись на подвір’я, вона почала збирати важкі дубові поліна. Хто б міг подумати, що остання з роду Натхненниць тягатиме воду й чиститиме казани в притулку. 

Раптом з боку головної площі містечка долинув тупіт копит. Ліра завмерла, міцно притиснувши оберемок дров до грудей. Через важкі залізні ворота на площу в’їхав загін королівської гвардії. Чорні обладунки, прикрашені вигравіюваними синіми блискавками Валлеріанів, виблискували у світлі двох місяців. Коні хропли, здіймаючи куряву, а обличчя гвардійців під шоломами були суворими та безжальними. Вони прибували сюди щомісяця — перевіряли списки жителів, шукали заколотників, але найголовніше — вони шукали будь-які прояви магії Ейрісів. Король Оріон досі боявся. Навіть через двадцять років його переслідував привид пророцтва. 

Капітан гвардії зупинив коня прямо навпроти притулку. Його холодний, скануючий погляд пройшовся по дітях, які злякано тулилися до стін, і нарешті зупинився на Лірі. Серце дівчини забилося в шаленому ритмі, десь у горлі. Їй здалося, що гвардієць бачить її наскрізь — бачить її приховане волосся, її кров, яка належала знищеній династії. Страх скував її тіло, зробивши дихання поверхневим і важким. Кожен візит гвардії був для неї катуванням. Один неправильний рух, одна випадкова фраза і її відправлять на ешафот столиці як останню відьму. 

— Гей, дівчино, — крикнув капітан, тримаючи руку на ефесі меча. — Чи не з'являлися в цих руїнах чужинці останнім часом? Може, бачила когось біля старого замку? 

Ліра змусила себе опустити голову, вдаючи перелякану, забиту служницю. Вона зробила глибокий подих, намагаючись втихомирити тремтіння в голосі. 

— Ні, пане капітане, — тихо відповіла вона, дивлячись на копита його коня. — Туди ніхто не ходить. Старі камені часто обсипаються, люди бояться. Тільки вітер гуде в руїнах. 

— Чому очі ховаєш, дівко? — процідив капітан, і вістря його меча різко підчепило край її хустки, примушуючи підняти голову. — Дивись на мене, коли з тобою говорить королівська гвардія.