Розділ 17

Мілена

Щоб доїхати до пункту призначення, мені знадобилося дві години. Запитавши у персоналу лікарні де знаходиться відділення реанімації, я впевнено покрокувала туди. Але біля дверей на мене чекало розчарування, бо вони були замкнені. Розгублено роззирнувшись по сторонах, я помітила маленький дзвоник. І щойно на нього натиснула, до мене вийшла жіночка у білому халаті. 

— Доброго дня. Я шукаю свого хлопця, — приборкуючи хвилювання, я намагалася пояснити їй, що мені потрібно. — Телефоном мені сказали, що він потрапив сюди. 

— Це той, котрого швидка із заправки привезла? — жінка запитально підняла брову, очікуючи на мою відповідь.

— Не знаю, — я розгублено мотнула головою. — Можливо.

— Чекай під дверима. До тебе вийдуть, — сухо буркнула медпрацівниця, повертаючись у відділення.

— Заждіть, — я вхопилася за двері, поки вона не встигла зачинити їх у мене перед носом. — Скільки потрібно чекати?

— Цього я не знаю. Зараз усі лікарі зайняті.

— Благаю, покличте кого-небудь хоча б на кілька хвилин. Я маю знати, що відбувається, — намагалася вмовити цю жінку піти мені на зустріч, бо суцільна невідомість мене вбивала.

Невдоволено скривившись, медсестра закотила очі й мовчки закрила двері. Аналізуючи її поведінку, моя інтуїція підказувала, що не варто було сподіватися на допомогу цієї жінки. Тому мене все більше накривало відчаєм, й здавалося, що я от-от і запанікую.  Ладна була зійти з розуму через хвилювання за Ярика, а тут ще й навіть ніхто не квапився сказати мені хоч щось. Як він почувається і чи надали йому необхідну допомогу? 

Присівши на стільці в коридорі, я відразу згадала про батька. Скориставшись своїми зв'язками, він міг би розібратись з усім за лічені секунди. Але відтворюючи в голові нашу останню розмову, я сумнівалась, що тато захотів би хоча б пальцем поворушити заради Ярика. Тому я відкинула ідею подзвонити йому і натомість набрала свою подругу Анжеліку. Її батько обіймав досить високу посаду у Міністерстві охорони здоров’я. Тож я дуже сподівалася, що дівчина зможе мені допомогти.

Уважно вислухавши мене, Анжеліка пообіцяла зробити все від неї залежне. А вже за двадцять хвилин, із реанімації вискочив переляканий лікар і відразу підійшов до мене.

— Київська мажорка, значить, — з роздратуванням в голосі констатував цей чоловік, пройшовшись по мені оцінювальним поглядом. — Що за паніка? Чим ми вже встигли не догодити принцесі?

Лікар сердито стискав руки в кулаки, натякаючи своїми словами на те, що я нажалілася на нього. Але мені було байдуже. Тому що судячи з того, як цей чоловік переполошився, мене більше не посміють ігнорувати.

— Я хочу знати, що з моїм хлопцем. Але мені ніхто нічого не говорить! — відповіла з натиском, відчутно посміливішавши після допомоги Анжеліки.

— А, Ви, дівчино, не подумали, що в цей час ми рятуємо людей? Чи треба було все кидати й бігти до Вас?! 

Я не знала чи дійсно відірвала лікаря від важливих справ, чи просто він таким чином намагався присоромити мене. Але що зроблено — то зроблено. Тому я гордо задерла носик і почала розпитувати в якому стані перебував Ярик. Бо це єдине, що мене хвилювало на цю мить.

— У нього двобічна пневмонія, — як грім серед ясного неба прозвучали слова лікаря, вибивши мене з рівноваги. Тому що я знала, що це важка хвороба. Адже саме від неї померла моя бабуся.

— Як же так? Ні! Цього не може бути… — я шоковано притиснулася до стіни й глибоко вдихнула, намагаючись стримувати панічні атаки.

— Може. У нього уражені обидві легені, — підтвердив свої слова чоловік, остаточно руйнуючи мій світ. — Хлопцю треба було ще кілька днів тому звернутися в лікарню, але він чомусь затягнув. 

— Ми вчора розмовляли телефоном. Ярик трохи кашляв і казав, що почувався втомленим. Але навіть словом не обмовився, що йому аж настільки погано, — я не розуміла, чому коханий приховав від мене цю інформацію. 

— Можливо, він і сам цього не знав. Іноді пневмонія може протікати приховано. Перші дні людина відчуває слабкість, у неї підіймається невисока температура, а також турбує сухий кашель. А потім стан різко погіршується — починається гарячка та утруднюється дихання.

— А як Ярослав почувається зараз? — тихенько запитала, нервово перебираючи пальцями краї своєї сукні.

— На цей момент він залишається без свідомості. Але ми вкололи йому необхідні ліки, щоб почати боротьбу зі збудником і збити високу температуру.

— Я можу для нього щось зробити? Можливо, потрібні якісь ліки? 

— Поки що нічого не потрібно. Побачимо чи відреагує його організм на введені нами препарати. Й тоді вже вирішуватимемо, що робити далі. Якщо стан пацієнта покращиться, продовжимо встановлене лікування. Якщо ж ні, то відправимо його реанімобілем до столиці.

Поглянувши на годинник, лікар діловито поцікавився чи маю я до нього ще якісь питання. Таким чином натякаючи, що йому вже треба повертатися до роботи.

— Можна мені його побачити? — запитала з надією, усією душею сподіваючись, що мені дозволять.

— Не думаю, що це гарна ідея, — насупився чоловік, руйнуючи мої очікування. — Хворий зараз підключений до кисневого концентратора.