Глава 13

Люблю бувати на природі. Сьогодні була чудова нагода насолодитися нею. Ми порозставляли намети і все, що потрібно для перебування у лісі. Доки ми дісталися цього місця перебування,то вже й було давно за третю.  

-Діти, а ви не хочете назбирати гілочок для багаття? -запитала Світлана у Саші та Кіри.  

-А давайте ми з Алісою сходимо, буде більше користі, - запропонував Нік.  

-Чому б і ні. Алісо, що ти думаєш?- звернулася Світлана до мене.  

-Я не проти, - відповіла я. 

-От і добре ,тоді ми пішли, - сказав Нік і ми попрямували до лісу.  

-Ти чого? Звідки таке бажання блукати лісом і збирати гілля? – запитала я його.  

-Ну ти мене увесь час уникаєш. Тут вже не втечеш, - як завжди якось хитро посміхнувшись, сказав він.  

-То це був твій план. Тепер зрозуміло. І що ти хочеш знати?  

-Найперше, чого ти постійно втікаєш у найцікавіші моменти?  

-Це ти про ті, коли хочеш мене поцілувати? – поцікавилася я.  

-І ті теж.  

-Ну не знаю, так виходить,- відповіла . 

-Ну ,звичайно. Тобі подобається жартувати зі мною, - сказав свою версію Нік.  

-Зовсім ні.  

-Так.  

-Ні.  

-А що тоді? – запитав хлопець.  

-Гаразд мені подобається над тобою жартувати, - сказала я і широко посміхнулася.  

-Ах, ти так, - викрикнув він і з посмішкою побіг за мною . Тікала я не довго, бо не вмію швидко бігати, а він все-таки спортивної статури. Наче звір Нік напав на мене і почав лоскотати, а я виривалася, бо боюся лоскотки. Я вже не могла сміятися, а сльози котилися по щоках. Тепер я зрозуміла, що краще із ним не жартувати.  

-Та все, я вже зрозуміла, - крізь сміх сказала я.  

-Точно?  

-Так, більше не буду.  

-Дивись мені, - із серйозним виразом обличчя відповів хлопець і допоміг мені піднятися із землі. 

Я надула свої губи, бо образилася на нього і пішла вперед збирати хмиз.  

-Що вже таке? – запитав він, підбігши до мене . 
-Нічого. 

-Кажи давай,- наполягав він.  

-Просто так не чесно. Чому тобі можна наді мною жартувати, а мені ні? – запитала я.  

-Просто я люблю спостерігати за тобою, коли ти ось так сердишся, - відповів хлопець, дивлячись мені прямо у вічі.  

Я просто не мала що відповісти. Він так щиро це сказав, що я і перестала ображатися.  

-Ти дуже красива, - сказав Нік, закладаючи мені за вухо волосся, що розтріпалося.  

Тепер я взагалі розтанула.Дивлячись йому у вічі мені здавалося, що це якась казка, але в нашій казці ми ще не назбирали гілочок.  

-Можливо, займемося справою? -запитала я.  

-Можливо,- сказав він і взяв мене за руку. Від цього стало так тепло і приємно . 

Ми йшли вдвох лісовою стежиною і ,насолоджуючись присутністю один одного , періодично підбирали гілочки. В кінці у нас було їх багатенько і так як темніло ми зібралися вже йти до батьків. Перед тим трішки заблукали, але все ж знайшли дорогу. Десь за двадцять метрів від табору ми відпустили руки один одного, бо ще не хотіли,щоб батьки щось знали.  

-О, нарешті. Чому так довго?- спитала Світлана.  

-Ми трішки заблукали, - відповів Нік.І в цьому була доля правди.  

-Ну гаразд, тоді можете розпалювати вогнище, - сказав тато.  

-О, я це люблю, - зраділа  я і швиденько знайшла запальничку.  

Вже за декілька хвилин багаття було розпалене і ми почали готувати вечерю. Це була печена картопля з м’ясом . Тож повечеряли всі ситно. Коли вже стемніло ми посідали навколо багаття і завели розмови.  Ну в основному, розмовляли дорослі, а ми лише слухали. Я сиділа і спостерігала за тим, як горів вогонь. Та невдовзі стало прохолодніше і всі вирішили вже розійтися по своїх наметах. Наметів було чотири і всі по два місця. Мене поселили з Кірою , а Сашко був із Ніком. Ну все логічно- дівчата окремо, хлопці окремо. Була лише 10 вечора. У такий час я ще не сплю, але сьогодні трішки втомилася і заснула як тільки вмостилася у спальному мішку. Та вже через пів години сон чомусь минув. Можливо ,тому що дорослі знову зібралися біля вогнища і трішки шуміли. Кірі вони не заважали і вона продовжувала мирно спала, але я вже заснути не змогла.  

Я вирішила прогулятися на вулиці ,але не далеко, бо темно і ліс все-таки, а я боягузка. Батьки мене не помітили і я просто пішла стежкою, трішки присвічуючи ліхтариком. Повітря було свіжим і відчувався приємний запах ялини. Місяць сьогодні був у повні, а навколо тисячі зірочок. Я вимкнула ліхтарик, щоб краще було розглядати зорі. Небо було прекрасним. Із сузірь мені була знайома лише Велика  Ведмедиця, яку було не складно знайти. Я сперлася на дерево і спостерігала за нічним небом.  

Раптом біля мене, на землі зашелестіло листя і я відчула як щось торкнулося моїх плечей. Я відразу відскочила і закричала, бо стало дуже страшно, адже пішла сама уночі до лісу.  

-Тихо, не кричи, це я, - почувся голос Ніка. Він закрив мені рота рукою. 

Хоч я вже зрозуміла, що це Нік, але ще не могла прийти повністю до тями.  

-Ти взагалі нормальний? Нащо мене так лякати, - нарешті відказала я.  

-Я ж не думав, що ти так перелякаєшся, - сказав він, вмикаючи ліхтарик. Було видно, що його тішила ця ситуація.  

-А як мені потрібно було відреагувати, коли вночі у лісі до мене хтось торкається? Ну, певно, що не білочки і зайчики  прийшли до мене,- відказала я.  

-Та все, боягузка мала, не сердися. Чого не спиш,а тут бродиш? – сказав Нік  

-Не спалося, вирішила прогулятися, а ти?  

-Теж ,та ще й побачив як ти кудись пішла, вирішив прослідкувати,- сказав він.  

-Зрозуміло.  

То що, пішли разом прогуляємося? – запропонував  Нік.  

-Ходімо,бо завдяки тобі я тепер точно не засну,- відповіла я і з докором подивилася на нього, а він лише посміхнувся.  

Нік світив ліхтариком і ми помало ступали на освітлену стежку. Ніхто із нас і слова не говорив. Ставало все холодніше і я пошкодувала, що не взяла із собою теплу ковдрочку.  

-Ти змерзла? 

-Трішки.