Глава 4

Я прокинулася від того, що стало важко дихати. 

-Блін, Дінка, скільки можна? -пробурчала я ,знімаючи з обличчя це пухнасте чудо. 

От так завжди. У великому будинку не вистачає місця для однієї невеличкої кішки, щоб забезпечити їй всі умови для сну. Ну звичайно, що набагато приємніше спати на господарці і одночасно її душити. Але я не ображаюсь ,бо знаю, що Дінка мене любить, а я її. 

Я більше не змогла заснути тому, сходивши до ванної кімнати, спустилася на сніданок.Я навіть не переодягалася і збиралася весь день ходити у піжамі. Канікули ж. Сьогодні посиджу вдома, вистачило вчорашнього. 

На кухні смачно пахло. Мама приготувала мої улюблені блинчики і я не могла себе стримувати , щоб не скуштувати їх. 

-Доброго ранку, Аліско! - сказала мені мама, а ,коли побачила як я вже підкрадаюся до тарілки із смаколиками ,додала: А куди?Після сніданку, бо потім нічого не будеш їсти. 

-Доброго ранку , мамо! Гаразд ,не буду - відповіла я. 

-Доброго ранку, тату!-мовила я, коли тато зайшов на кухню. 

-І тобі теж. Як спалось? -почула я від нього у відповідь. 

-Добре, але знову Дінка мене ледь не задушила. 

-Можливо, вона просто закривала тобі рота, щоб ти не хропіла? - засміявся тато, а потім і мама. 

-Не смішно. Ще й знущаються. Взагалі-то я не хроплю. 

-Гаразд, більше не будемо,-угамувала моє обурення мама. 

Щойно проснувшись, до нас приєднався Сашко. 

-О всі тепер у зборі , сідаємо снідати,- сказала мама, яка  вже все приготувала. 

Снідали ми в тиші, але потім цю тишу перервав тато. 

-Ми з мамою вам забули сказати, що на завтра ми всі запрошені на вечерю. 

-До кого, - запитав Санька. 

-Ви їх не знаєте, бо це наші дуже хороші  давні друзі, що давно переїхали до Одеси. А тепер повернулися і дуже хочуть з нами побачитися,-відповіла мама. 

-А обов'язково мені туди йти? - запитала я. 

-Так, обов'язково. Вони дуже хочуть і вас із Сашком побачити. 

-Ви будете говорити про своє.А що нам там робити? - я продовжувала стояти на своєму.

-У них теж є діти. Дівчинка Сашкового віку і хлопець,- відповів тато.

-Все одно буде нудно. Можливо, хоч ти, Сашко,пограєшся з кимось,- сказала я.

- Побачим ,- відповів Саша.

Я не була взахваті від завтрашніх гостин, бо не люблю, коли немає з ким поговорити, а лише дорослі зі своїми нудними розмовами. Але, що поробиш, треба йти. Потерплю.

День я провела пасивно. Дивилася серіал "Первородні" на телефоні, листала стрічку Instagram, слухала музику і дивилася по телевізору якісь українські фільми і шоу . Ще я запихалася блинчиками разом з Дінкою ,яка ледь не видирала їх із рота. За це я її мучила ,а у відповідь отримувала її встромлені кіхті у мої руки. Звір,  а не тварина.

Вечір пройшов так само. Коли настав час спати, я не могла заснути і просто лежала, обіймаючи Дінку. Я думала про те, що ідея піти у гості для мене вже не була такою поганою, бо вдома сидіти так нудно. З цими думками я і заснула.

Прокинулася близько 12 ранку. Родина поснідала без мене. Я сердилася через це, але розуміла ,що не будуть же вони через мене сидіти голодні. Розігрівши сніданок у мікрохвильвці,  я швидко його з'їла, бо зголодніла.

Чомусь мені захотілося щось почитати, я вирішила обрати якусь книжку із програмної літератури.

- О, після канікул ми із зарубіжної будемо вивчати Оскара Уальда, - сказала я до себе, дістаючи з полиці книжку, що вже наперед була взята у бібліотеці.

Це був "Портрет Доріана Грея". Довгенько я сиділа за читанням. Твір непоганий, трішки складний, дивний, але цікавий. І чомусь мені дуже сподобалася одна цитата із книги. "Юність- це єдина річ у світі ,що варто мати! " Справді це чудовий період.

Від роздумів про життя мене відволікла мама.

-Аліса, ти ще не зібралася? Нам на шосту годину.

- Поспіши, -сказала вона.

На годиннику було 5:25.

- Гаразд, мамо. Вже збираюсь.

Я поспішила до ванної кімнати ,а потім почала збиратися. Одягла кремову сукню з рукавами і кишеньками. Легенько нафарбувалася і, взявши сумочку, телефон і чорну джинсову курточку, спустилася вниз. Там уже зібрані стояли батьки і Санько, що чекали тільки мене. Я швиденько взула білі кросівки і накинула на шию рафатку.

-Я готова, - захекавшись, сказала я.

-Нарешті, -видихнула родина.

Завжди так . Ну, а що я можу вдіяти з тим, що мені потрібно більше часу для збору?

Коли ми вийшли із будинку, я зрозуміла, що тато не вигнав машину із гаражу, а це означає, що йти нам доведеться пішки.

-А ми, що будемо йти? -здивовано запитала я.

-А я, що не казав, що Максимчуки живуть близько від нас?- запитав тато.

-Ні.

-Ну от тепер знаєте.

І справді, коли ми вийшли із воріт, до місця призначення  йти було метрів триста. Будинок був схожий на наш, але подвір'я було просторнішим ,де інколи траплялися маленькі садові гномики.

Тато подзвонив у дверний дзвінок. Невдовзі двері відчинила привітна світловолоса жінка і запросила нас зайти. Вона привітала і  обійнала моїх батьків ,а тепер черга дійшла і до нас.

-О, хто це тут у нас! Аліса! Яка ж ти вже велика і красива, - сказала мені жінка.

-Дякую, але вибачте як вас звати?, -запитала я.

-О, точно. Я Світлана Ігорівна, ви можете називати мене Світланою, - відповіла господиня.

- Приємно познайомитись.

- А як звати тебе ,хлопчику!-запитала Світлана.

- Я Сашко.

- Привіт, Сашко!-почувся голос чоловіка ззаду Світлани.- Доброго всім вечора.

Мій тато пожав йому руку і обійняв так, як це роблять чоловіки. Звали цього дядечка Микола.

Господарі висловили свою радість з приводу нашого приходу. Вони запросили нас до столу, де вже сиділа дівчинка. Дійсно, Сашкового віку. Звали її Кіра. Вони із Санькою сиділи поруч і бачу, що одразу подружилися . Ну хоч комусь буде не сумно сьогодні.