Глава 11

Любі читачі!❤️

Дякую, що читаєте❤️

Вибачте, що так довго не було продовження, я хворіла(

Але тепер я набралася сил і готова знову творити для вас)

Сподіваюся, що я порадую вас продовженням) 

Буду рада вашим зірочкам і відгукам❤️

× × ×

— Що?! То ти все знаєш?!

— Так, знаю! — впевнено відповіла я, бо відступати було нікуди.

— І що саме ти знаєш? — якось схвильовано запитав Діма, прочистивши горло.

— Ну що ти причипився? Я знаю, що ми брат і сестра по батьку!

Діма непомітно полегшено видихнув. Чи може, мені так здалося?

— І як тобі така інформація? І взагалі, нормально було вдавати, що ти нічого не знаєш?!

— Нормально. Навіть краще, ніж вдавати турботливого найкращого друга.

— Я не вдавав нічого. Зрозумій мене.

— Що зрозуміти? Кого зрозуміти? Тебе?!

— Так, я дурень,— Діма різко підійшов і схватив мене за зап'ястя, наче я могла кудись подітись.— Я був фактично дитиною, я не думав, що може так статися!

— Не думав він...

— Так, не думав! Мене бісило ставлення Макса до тебе! Так, я ревнував!

— Діма, яке ставлення? Він постійно капості мені робив! Ти просто хворий!!!

— Та він ще з першого класу то штовхне тебе, то речі заховає, то за волосся потягне! А потім в середній школі так взагалі!

— Справді? А що ж було "в середній школі так взагалі". Але як це до загравання причетно? 

— Та тому що він постійно старався привернути твою увагу, а потім пізніше то щось передасть тобі, то квіти на парті вже в тебе лежать!

Я з нерозумінням поглянула на роздратованого Діму. Ні, ну з першим я ще погодитися могла, добре. Хлопці дійсно саме таким способом привертають увагу. Але про подарунки занадто. Такого ніколи не було! Може, в нього дійсно якісь проблеми, якщо він каже те, чого не було?

— Діма, про що ти кажеш? Такого не було! Він нічого мені не дарував!

Та раптом Діма усміхнувся такою посмішкою, що я все одразу ж зрозуміла в чому справа.

— Зачекай...ти... Ти знав і нічого не казав?! Ба більше: ти спеціально все ховав, так?

— Так, Алін, так! Ти все правильно зрозуміла!

Я мовчки розвернулася і вирішила підти, та зрозуміла, що Діма все ще тримає мене за руку.

— Відпусти! Бачити тебе більше не можу!

— Аліно...

— Відпусти я сказала!

— Ну ти що, образилася?

Він ще питає про це, серйозно?! Якби, не він, то ми з Максимом би... Стоп, про що це я? Невже мене бісить лише те, що ми просто не змогли бути разом? А може, це й на краще, адже ніхто не знає як швидко б Максим мене покинув... І взагалі, в нього брат бандит!

— А ти як думаєш?

— Аліно, вибач,— він послабив хватку і я, скориставшись цим, вирвала руку і вже розвернулася, щоб йти, але...—Тоді ти ніколи не дізнаєшся таємницю своєї сім'ї! А тобі, крім мене ніхто цього й не розкаже!

— Що? Про що ти говориш?— я повернулася до нього і склала руки на грудях.

— Я скажу лише за умови, що ти будеш спілкуватися зі мною, як раніше.

— Серйозно? І з чого я маю тобі повірити?

— А ти думаєш як я тут опинився? Твоя мати мені зателефонувала і сказала, що ти пішла до мене. Тобі не здається дивним, що вона має ненавидіти сина своєї суперниці? Чи може, все не так як здається і я не той, за кого ти мене тримаєш?— останнє речення Діма проговорив, підійшовши до мене впритик. І що мають означати його слова?— Я даю тобі максимум два дні на роздуми.

Він почав ідти назад в напрямку, звідки і прийшов. Та мені вже натерпілися все дізнатися. Була не була! 

— Діма! Зачекай, повернися!

— Ти щось хотіла?— насмішкувато промовив він.

— Не придурюйся,— я закотила очі.— Розповідай!

— Та добре-добре. Ти ж не обманиш мене?

— Фух, ну якщо обманю, то натягнеш дві деревини, прив'яжеш мене до них і відпустиш. 

— Давай вже розповідай!

— Та тут і розповідати нічого, ми дійсно брат і сестра, але насправді твоя мама - моя мама, і навпаки. 

Я відкрила рота від здивування. Не знаю що здивувало мене дужче: сама правда чи те, що Діма сказав це таким тоном, неначе розповідав що їв сьогодні на сніданок.

— А як так вийшло, що?.. І взагалі, як ти про це дізнався?! І чи знає про це твоя мама? Ну, тобто, якщо вірити твоїм словам, моя мама...

— Стоп, стоп, стоп. Зачекай, Аліно, а то я вже забув про що ти перше питала. Короче, я сам не знаю як так вийшло, але можу сказати одне: моя мама, ну...та, що виховала мене, не знає про це. Більше нічого не питай.

Виходить, жінка, яка мене "виховувала", вбила моїх рідних дідуся, бабусю і дядька?! Оце так поворот! До такого я точно не була готова... Але одразу напрошується ще одне питання... Це що ж виходить? Катя не моя сестра?.. 

— Аліно, ти своєї обіцянки дотримаєшся ж?

— Та дотримаюсь я твоєї обіцянки! І цей...дякую за те, що розповів. Але мені цікаво: звідки Максим про це хоч знає?!

— А він тут до чого?! Зачекай...це він тобі розповів?

Дідько, схоже, що я тільки що спалилася! І чому я тільки ніколи не думаю перед тим як щось сказати?

— Можеш не відповідати, натомість я тобі відповім. Я гадки не маю звідки він дізнався. Можливо, він вишукував про тебе інформацію...

— Виходить, що він знає всю правду...

— Можливо.

— Добре, бувай,— зітхнула я і пішла назад, не озираючись.

Стільки подій за один день сталося... Мені треба все це переварити. 

Проте особливо про те, що сказав Діма я не думала. Зізнаюся хоч собі: в мене в голови не йшов Максим. Не знаю, що зі мною, але це не проходить. Весь час таке відчуття, ніби щось здавлює груди і чогось не вистачає.

Я зупинилася і притулилася спиною до дерева на виході з парку, приклавши руку до лоба. Як же це все важко. Невже те, що було так і залишиться тим, що було? Ну чому все не може бути як в фільмах з хеппі-ендом?! Чому в фільмах завжди одне, а життя наскільки важче і жорстокіше?