Глава 10

Я акуратно вилізла з заднього сидіння машини Каті і глянула на голубі дерев'яні ворота і хвіртку, які вже давно не фарбувалися. Катя обійшла машину і відкрила багажник. Звідти вона дістала мої дві сумки.

— Давай я сама,— я забрала в сестри сумки з своїми речами.— Не зайдеш?— я кивнула на будинок, хоча здогадувалася якою буде відповідь.

— Ні,— Катя похитала головою.— Якщо що - дзвони. Сподіваюся, що скоро побачимося.

— Та в мене тут такий план, що вона сама мене вижене, напевно.

— Тільки ти її дуже не виводь, бо вона психована. Добре, давай прощатися, Алінкін,— тихо сказала Катя і, підійшовши до мене, обняла.

— Бувай. Подзвониш, як приїдеш...

— Оооо,— почула я п'яний голос матері. Напевно, почула як гула машина і вийшла подивитися.— Ти диви які рідні.

Та Катя просто проігнорувала її і пішла до авто. Перед тим, як сісти в нього, сестра помахала мені рукою на прощання і аж потім завела його.

Діждавшись поки вона поїде, я пройшла через відкриту хвіртку. В нас двір був повною протилежністю дворові Каті. Навіть трави немає. Коли йдуть дощі, то сюди б я не порадила взувати білі кросівки. А ще б краще я порадила взагалі не заходити.

Я мовчки дайшла в будинок, який за час моєї відсутності став місцем, куди з радістю поселяться свині. Проходячи повз кухню, я зрозуміла, що там ситуація найгірша. Я помітила кучу пляшок, їжу на підлозі, недопалки і сплячого маминого друга по пляшці за столом. 

В мені починала закопати злість. Ну чому саме я так живу? Чому в інших дівчат моїх років все дуже навіть добре?! Чому в них є все, а я переважно доношу чійсь одяг? Відповіді на ці питання я не знаходила. Важко зітхнувши, я пішла в свою кімнату, що знаходилася в кінці невеликого коридору.

В правому кутку одразу біля входу був старий диван, з якого вже подекуди стирчали пружини. Зліва дерев'яний темний гардероб. Прямо навпроти дверей стояла тембочка, в якій в мене завжди були шкільні книги та зошити, а біля неї було вікно, завішене коричневими шторами, та табуретка. Ця кімната далеко не для принцес. Як і моє життя. Тут воно було пеклом, а в сестри я перетворювалася на справжню принцесу, наче Попелюшка.

— Де гроші?— мати безцеремонно зайшла в відчинені двері, а я різко повернулася.

— Які гроші?— втомлено запитала я, поставивши сумки на в'язаний крючком великий ковер. Таких в кімнаті було три.

— Ти мене за тупу тримаєш?! Тобі завжди сестра дає гроші!

— Ну так мені ж, не тобі,— я скривилася.

— Мене це не хвилює. Грошей немає навіть на хліб.

— Знаю я твій хліб,— я награною засміялася їй прямо в обличчя. Насправді ж це все було зовсім не смішним. Так не повинно бути.— Особливо ти зі своїми дружками полюбляєш цей "хліб". Якщо мені будуть потрібні якісь продукти, я сама краще сходжу і куплю. Це крапка.

— Так от як ти заговорила, мала стерво.

— Так, от як я заговорила,— передразнила я її, скивившись. Я так ніколи з нею не говорила, але вона заслуговує після всього, що зробила з сестрою та зі мною. З реакції матері я помітила, що вона здивована.

— Що, побула в сестри пів тижня і вже зазналася?! Тепер сама собі продукти купляй і готуй! На городі роботи повно, в будинку безлад, посуду гора, хто це все робитиме?! Я?!

— А чому б і ні? Палець об палець ніколи не вдариш,— я схилила голову набік.— Я покоївкою не наймалася до тебе. Іншим, коли вони наймаються, їм гроші платять, а ти мені навіть зошитів не купляєш. Кріпацтво наче відмінили, хіба ні?

— Ти...ти... Невдячна! Для тебе все робиш...

— Фі, мамусю, що ти робиш? Може, я роблю, а ти тільки то наблюєш десь, то ще щось?— Так, це прозвучало грубо, але це було правдою.— Хочеш цікавий факт? Коли люди дуже незадоволені, коли їм відмовляють на прохання, то це було не прохання, а наказ. А ти далеко не Її Величність, щоб наказувати.

Матір не могла й слова сказати і тільки стиснула кулаки.

— Можеш вийти? Ні, не хочеш?— Я швидко взяла свою білу сумочку і надягнула її.— Тоді вийду я. Уявляєш, якось так раптово погуляти захотілося.

Я пройшла повз неї з переможною посмішкою. Це тільки початок, мамусю. 

— Ти куди намилилася?!

— Щось закортіло пройтися. Та й піду продукти куплю, ти ж сама сказала, щоб відтепер я сама готую. Проте...Дай подумаю...Ой, забула! Я й до цього сама готувала, тепер навпаки ти сама собі готуй! Бувай,— я повернулася через плече.— Можу тріііішечки затриматися. 

— Аліно, повернися! Або зараз, або взагалі ніколи не повертайся!

— Така перспектива мене не лякає.

— Аліно, що ж з тобою таке?! Спочатку Діма каже, що ти з якимось злигалася, потім він каже, що ти через того...Через того хлопця не хочеш з ним спілкуватися!..

— Що?!

Я повільно повернулася. Сказати, що я була в шоці - нічого не сказати! Вона ж ненавидить Діму і він має її ненавидить теж, начебто. А тут таке... Він ще й про Максима розказав. А може, мати притворялася, що ненавидить його і насправді він їй всю інформацію на блюдечку приносив? Але як?! Чому саме він?! Це ж син її суперниці, якій між іншим вона будинок спалила, і не тільки. Вона спалила її найрідніших людей! Діма хіба про це не знає?

Мати відразу закрила рота, зрозумівши, що сказала зайве. Я захотіла розпитати все, але зрозуміла, що правди вона не скаже. Діма зрадник, ненавиджу! От до нього зараз і піду! 

— Аліно, ти куди?! Чуєш?! 

— Піду скажу твоєму Дімкі, що про нього думаю!— крикнула я швидкими кроками попрямувала до будинку, де він живе. 

Проте, йдучи через місцевий закинутий парк, я помітила ще здалека його постать. Я чомусь одразу зрозуміла, що це він.

— Нам треба поговорити!—зі злістю крикнула я, коли між нами було метрів десять.

— Я зрозумів це ще тоді, коли ти мене послала через свого Максика!— так само закричав він.

— Знаєш, це прекрасно прямо, що ми розуміємо одне одного з пів слова! Я тобі просто поаплодую руками й ногами! Лицемір! 

— Хто б говорив!

— Я тебе ненавиджу! Це ж ти всим розповів тоді, так?! Це ж так?! Це ти наговорив на Максима! Ти гірше бабки базарної!