Глава 8

Від болі, що прострілила праве коліно, мені стало ще образливіше. Максим почав швидко наближатися, а я руками витирати сльози. 

—Де болить?—він узяв мої руки в свої і подивився на мене.

—Відчепися! Так будеш до своєї дівчини лізти! Я тобі казала не підходити до мене!

—В мене дівчини немає, не було і не буде. Мабуть.

—А кого ти чекаєш?! Кому ці квіти і той пакет?!

—Взагалі-то тобі,—Максим встав і приніс квіти і пакет. Я навіть перестала плакати і, напевне, в той момент в мене очі були, як п'ять копійок.—Я хотів помиритися і привітати тебе зі здачею екзамена.

—Звідки ти знаєш, що я здала?

—Я в тобі не сумнівався, батончику. Ось,—він простягнув мені пакет,—батончики для батончика. І вставай ти вже, а то вийде хтось і подумає, що я тут тебе б'ю. Давай я тобі допоможу.

Максим подав мені руку і я піднялася. Я заглянула в пакет і побачила там снікерси, батончики з білим шоколадом. У мене аж очі засяяли з питанням "Це все мені?".

—Я дійсно хочу з тобою помиритися. Давай погуляємо?

—Вибач, але...

—Діма твій брат.

—Що?! 

У мене, напевне, щелепа валялася десь поряд з ногами.

—Я вирішив сказати тобі просто причину чому ви не можете бути разом. Бо ви рідні по батькові. А то вже справа сімейна.

Я не знала що відповісти. Виходить, Діма теж це знає. Я стала потроху складати пазли. 

—Я навіть не знаю що сказати. Дякую, що нарешті сказав. Але чому він розказав всій школі...

—Все просто,—перебив мене Максим, хоча я вже здогадувалася якою буде відповідь.—Він в тебе закохався, але бісився, бо знав, що вам ніколи не вдасться бути разом.

—Припустимо,—я кивнула.—Тоді чому ти мене ображав в школі? 

—Давай не зараз.

—Невже ти теж закохався в мене , але виявилося, що ти прийомний і насправді ми рідні по мамі?—я засміялася від цих думок.

—Я не хочу про це зараз говорити. Пішли.

—Е, я чекаю на друзів, ми взагалі-то домовлялися кудись підти після ек...

Не встигла я договорити, як Максим мене підхопив на руки і закинув за плече.

—Ти що робиш? Алло!

—Вважай, що я тебе викрав,—засміявся Максим, а я слідом за ним. Це, напевно, збоку виглядало дуже смішно. 

Коли ми трішки відійшли, я повернула голову і побачила здивоване обличчя Віти. Видно, вона вже здала екзамен, але гуляти нам не судилось. Я одними губами сказала вибач. Схоже, вона це помітила і махнула рукою, підморгнула і на обох руках показала жест "великий палець" і засміялася.

—Може постав мене на землю? Я не втечу. Присягаюся.

—Я не хочу, мені нормально,—засміявся Максим.

—Ох, Максиме, дивися, бо я ж можу звикнути. А потім як з'їм усі ті батончики, що ти мені купив, то погладшаю і ти мене не понесеш.

—А то взагалі не тобі. То просто, щоб тебе заманити. То моїй дівчині, до якої ми зараз йдемо. Вона попросила в мене когось на роль раба, а ти ідеально підходиш.

—Ой, та йди ти!—я ображено вдарила його по плечу, а він засміявся і обережно поставив мене на землю.

—Я жартую. Зізнайся, ти ревнуєш?

—Що?! Ні! Ти що, зовсім?

—Щось двадцять хвилин тому ти по-іншому говорила, батончику.

—А ти теж мене вчора ревнував!—я показала йому язика.

—Ревнував,—кивнув Максим.

Це мені тільки що почулося, чи він зізнався в тому, що ревнував?

—Взагалі-то я пожартувала.

—А я ні. Мене справді злило, що ти була поряд з хлопцями.

Я мимоволі посміхнулася і занурила руку в його темно-каштанове волосся. Мені стало смішно від його реакції. Максим відразу став серйозним і якось дивно подивився на мене. Я відразу почервоніла і відвела погляд, бо зрозуміла як це дивно виглядало.

Та Максим не дав мені цього зробити і обхопив моє обличчя руками, змушуючи подивитися на нього. Моє серце почало швидше битися і я таки подивилася на Максима. Моя реакція на нього починала лякати мене. Раптом він прибрав одну руку і взяв нею мою праву. Я від несподіванки затамувала подих і чекала що буде далі. Максим переплів наші пальці, а потім притулив мою руку до свого серця. Я відчула як швидко б'ється його серце.

 —Це все ти,—прошепотів Максим.—Що ж ти зі мною робиш?

—Максиме, я боюся довіритися тобі. Я боюсь, що в нас нічого не вийде,—тихо сказала я і запанікувала, бо не планувала казати це вголос.

—Серйозно? Ти так думаєш?

—Не знаю,—прошепотіла я і притулилася до Максима.

—Зате я знаю, що...—він ще щось хотів сказати, але...

Але його перебив телефонний дзвінок. Я подивилася хто телефонує, але це скоріше я зробила на автоматі, бо ця мелодія стояла лише на одну людину. Але Максиму достатньо було побачити лише надпис "Діма💕".

—От я дурень,—він взявся за голову, а я не брала слухавку—Ну, що ти не відповідаєш? Це ж Дімочка.

—Максиме...

—Бери слухавку, чого ж ти?! Ти диви, ще й сердечка поставила, гарно-то як,—він відступив на декілька кроків, а я почала розгублено на нього дивитися.

—Він мій брат...

—По-перше, я не думаю, що ти ставляла сердечка, коли дізналася тільки що від мене про це. Значить ви були більше, ніж просто друзями.

—Він мій брат! Я не зможу з ним бути!

—І що? Якщо ви заплануєте одружитися, то хіба вам це якось завадить? Суспільство про це знає?! Ні! 

—Максиме, ти себе чуєш?!—закричала я.

—Ти диви як наярює, значить правда щось важливе,—гірко посміхнувся Максим і схилив голову набік.—Бери слухавку! Не буду заважати.

Я хотіла щось сказати, але відчула як солона вода обпікає очі. Максим підійшов впритик до мене і сказав мені на вухо:

—Хоча ні, якщо я побачу як ви будете мило розмовляти і тулитися одне до одного, то я його поламаю. Ну що ще тобі накінець сказати, Аліно?

Накінець... З усього я почула тільки цю фразу і вона ехом відзивалася декілька разів підряд в моїй голові. В мене потекла перша сльоза.

Максим різко притягнув мене ближче за руку і жаднібно поцілував мене так, наче робить це вперше і востаннє. На хвилину чи дві я взагалі ніби була в іншій реальності, навіть випустила телефон з рук, але тоді не помітила це. Спочатку по всьому тілу пробігли мурашки, а Максим все дужче зжимав мою руку своїми пальцями.